Більш детально поняття права на працю та його складові визначено у Кодексі законів про працю України (КЗпП). КЗпП прийнято 10 грудня 1971р. і відтоді до нього було внесено багато істотних змін і доповнень. На сьогодні КЗпП складається з 20 глав. Цей Кодекс є головним нормативно-правовим актом, який регулює трудові відносини. Право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче від встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Працівники реалізують право на працю через укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, а також у інших формах, визначених законодавством. Трудове право регулює такі суспільні відносини, які виникають з приводу застосування й реалізації особистих здібностей до праці за умов, коли предметом правової регламентації є саме процес праці. Характерними ознаками цих відносин є такі. По-перше, один з учасників цих відносин -працівник, що особистою працею виконує свої обов’язки, включається до складу колективу підприємства, установи, організації. По-друге, відповідно до суспільного поділу праці предметом зобов’язань працівника є виконання ним певної трудової функції всередині кооперації праці. По-третє, праця виконується в умовах певного провового режиму, і працівник підкоряється внутрішньому трудовому розпорядку, який визначає умови спільної діяльності всіх працівників.

Однак КЗпП є лише своєрідним „ядром” трудового законодавства, його центром. Останнім часом Верховною Радою України прийнята низка законів про окремі інститути трудового права, наприклад Закони України „Про охорону праці”, „Про колективні договори і угоди”, „Про відпустки”, „Про оплату праці”, які також відіграють значну роль у регу-люванні трудових відносин.

Особливу увагу слід приділити Закону України „Про зайнятість населення”, що був прийнятий 1 березня 1991р. Цей Закон визначає правові економічні та організаційні основи зайнятості населення України і його захисту від безробіття, а також деякі соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю.

До законодавства про працю включаються і міжнародні норми, які ратифіковані Україною. У сфері міжнародного співробітництва діє Міжнародна Організація Праці (МОП) – спеціальна установа 00Н з питань регулювання трудових відносин. Нормативними актами, що приймаються 00Н і МОП, є Конвенції і Рекомендації.

Однією з важливих умов трудового договору є оплата праці. Законом встановлено, що зарплата – це винагорода, обчислена, як правило, в грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Найпоширенішими є 2 форми оплати праці: відрядна і почасова, які мають ряд систем для різних організаційно-технічних умов виробництва. Зарплата не може бути нижчою, ніж мінімальна зарплата, яка є законодавчо встановленим розміром зарплати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт). Здатність до праці у людини може проявитись досить рано. Однак, зрозуміло, що в юридичному змісті здатність до праці, інакше – трудова правоздатність, виникає лише з досягненням певного віку. У КЗпП це правило сформульовано таким чином: не допускається прийняття на роботу осіб молодше 16 років. Однак за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, які досягли 15 років. Причому особи до 18 років приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку проходять обов’язковий медичний огляд.

Працездатній молоді – громадянам України віком від 15 до 28 років надається перше робоче місце на строк не менше 2 років. Для неповнолітніх працівників встановлюється скорочений робочий час: для працівників віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) – 24 години на тиждень. Забороняється залучати працівників віком до 18 років до нічних, надурочних і робіт у вихідні дні. Особам віком до 18 років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день. Причому така відпустка надається їм у літній час або на їх бажання в будь-яку іншу пору року.

Під особливим захистом закону перебувають і жінки. Значна кількість гарантій додаткових надається жінці як матері. Не доскається залучення жінок до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні і направлення у відрядження вагітних жінок, та таких, що мають дітей віком до 3 років. Тривалість відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами обчислюється сумарно і становить 126 календарних днів (140 календарних днів у разі народження двох і більше дітей та в разі ускладнення пологів). У разі, коли дитина потребує домашнього догляду, жінці надається відпустка без збереження зарплати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше як до досягнення дитиною 6-річного віку.

Трудова діяльність, як і будь-який інший вид діяльності, неможлива без виникнення час від часу певних конфліктів, і право має встановлювати відповідний порядок їх вирішення. Особливістю трудової діяльності є те, що у її процесі виникають як індивідуальні, так і колективні конфлікти, які мають різний порядок вирішення. Комісія по трудових спорах є спеціальним органом досудового розгляду спорів, яка обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації з числом працюючих не менше як 15 чоловік. Працівник може звернутися до цієї комісії у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен