До основних джерел дипломатичного права треба зараху-вати такі ж положення, які стосуються міжнародного пра-ва загалом. Водночас поняття "джерела дипломатичного права" має певну специфіку. Вона виражається в тому, що у своїй основі ці джерела мають звичаєву природу, яка фор-мувалась упродовж розвитку історії державності. При цьо-му варто зазначити, що весь механізм створення і дії зви-чаєвих норм зазнав радикальних змін з огляду на потреби сучасних міжнародних відносин. Це зумовлено тим, що пев-на стихійність процесу формування звичаєвих норм, недо-статня визначеність їх змісту вже не відповідали новим по-требам. А тому зростання ролі міжнародних відносин та їх ускладнення вимагали нового рівня правового регулюван-ня. Саме в цих умовах звичай продемонстрував унікальну здатність до адаптації за нових умов.

Отже, звичай як джерело дипломатичного права — це правило поведінки, що визнається обов'язковим у міжна-родних відносинах державами (всіма або більшістю) у ре-зультаті свого багаторазового й одноманітного застосуван-ня. За змістом звичай виявляється у мовчазній згоді між Державами вирішувати аналогічні питання.

Створення не лише звичаєвих, але й договірних норм супроводжується складною взаємодією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. При цьому держави не намагають-ся змінити їх на користь зниження досягнутого ходом істо-ричного розвитку рівня демократизму та справедливості. Водночас досить поширеними є випадки, коли держави ви-знають правило, що склалося на практиці, лише тому, що воно вже існує і краще його мати, ніж діяти в умовах пра-вового вакууму.

Ціла низка сучасних конвенцій, особливо у сфері дипло-матичних відносин, закріпили вже сталі звичаєві правила. Деякі з них, наприклад, надання і дотримання привілеїв та імунітету представникам органів держав, є свого роду кон-ституційною нормою серед інших норм дипломатичного права.

Ще одним джерелом дипломатичного права є міжнарод-ний договір. Він виступає формою, яка виражає згоду учас-ників стосовно змісту та обов'язкової сили положення, що міститься в ньому. Конвенційні або договірні норми явля-ють собою правило поведінки, сформульоване та наділене юридичною силою міжнародно-правовим договором.

Суть договірних норм така ж, як і звичаєвих — це угода про її зміст та обов'язкову силу. Різниця стосується лише процесу їх створення, реалізації форми функціонування. А тому вибір форми договору (двостороннього чи багатосто-роннього) залежить, передусім, від конкретних умов. Бага-тосторонній формі договору надають перевагу в тих випад-ках, коли є суттєва згода сторін відносно змісту норм, коли багатостороннє врегулювання призведе до найбільшого ефекту. Прикладом такого багатостороннього договору є Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. її положення мають здебільшого характер загальних норм. Якщо ж відмінності у позиціях договірних держав є надто суттєвими і, з огляду на це, багатосторонній договір не може забезпечити належний рівень правового регулювання, уря-ди в таких випадках надають перевагу двосторонній формі до-говору.

До середини XX ст. дипломатичне право значною мірою базувалося на нормах звичаєвого права. Хоча при цьому варто зазначити положення Віденського Регламенту від 19 березня 1815 р. "Про ранги дипломатичних представни-ків". Згодом ці норми Регламенту були включені до змісту Віденської конвенції 1961 p., за винятком тих положень, які не виправдали себе на практиці дипломатичної діяль-ності.

Віденський Регламент впорядкував лише деякі питання дипломатичного права. А тому ціла низка проблем у сфері дипломатичної служби залишилась нерозв'язаною в міжна-родно-правовому плані. Відповідно виникла потреба усунен-ня цих прогалин як у глобальному, так і в регіональному масштабах. Яскравим прикладом колективного врегулюван-ня цього питання є Гаванська конвенція від 20 лютого 1928 р. "Про дипломатичних представників", яку підписали 20 ла-тиноамериканських держав і США. Незважаючи на те, що норми цієї конвенції мають регіональний характер, вона зробила значний внесок у справу подальшої кодифікації дипломатичного права.

Прийняття Віденської конвенції про дипломатичні відно-сини стало справді всезагальним актом, ядром дипломатич-ного права. Аналогічний характер мали також Конвенція "Про спеціальні місії 1969 p.", Конвенція "Про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжна-родним захистом" від 14 грудня 1973 p., Віденська конвен-ція від 14 березня 1975 р. "Про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру". До найважливіших багатосторонніх актів на-лежить також Конвенція від 13 лютого 1947 р. "Про при-вілеї та імунітети спеціалізованих організацій ООН".

Крім багатосторонніх, важливим джерелом дипломатич-ного права є двосторонні договори. Причому це договори, Що стосуються не лише вузькодипломатичних відносин, але й інших питань у відносинах між державами, наприклад, економічних, культурних, військових договорів.

Серед джерел дипломатичного права потрібно виділити також акти міжнародних організацій і конференцій, що стосуються статусу представників держав, які беруть участь у них, місця перебування організації та проведення конфе-ренції в конкретній державі, інші акти.

До джерел дипломатичного права треба зарахувати та-кож акти внутрішньодержавного права. Ці правові акти сто-суються головним чином правового статусу і сфери діяль-ності дипломатичних представників власної держави за кор-доном. Прикладом цього є розпорядження Президента України від 22 жовтня 1992 p., яким затверджено Поло-ження про дипломатичне представництво України за кор-доном, Закон України від 20 вересня 2001 р. "Про диплома-тичну службу".

Деякі з цих актів регламентують діяльність іноземних дипломатичних представників на території України (Це стосується, насамперед, Указу Президента України від 10 червня 1993 р. № 198/93, яким затверджено Положення про дипломатичні пред-ставництва та консульські установи іноземних держав в Україні), перед-бачають відповідальність за посягання на життя і здоров'я дипломатичних агентів іноземних держав. Правові норми цих актів є додатковими джерелами дипломатичного права.

Внутрішньодержавні закони, якщо вони за змістом збіга-ються у декількох державах, підтверджують і значно роз-ширюють міжнародний звичай,