Яскравим прикладом, характерним для дипломатично-го права, можна вважати розробку положення про недотор-канність дипломатичних представників у законодавстві ба-гатьох держав. Першим таким актом, що був виданий у Ве-ликобританії королевою Анною 29 квітня 1709 p., є Акт про охорону привілеїв послів і публічних міністрів іноземних держав. Його прийняття було відповідною реакцією Лондо-на на арешт 21 липня 1708 р. російського посла Матвєєва за несплачений ним борг — 50 фунтів стерлінгів. Цей Акт забезпечував недоторканність дипломатичних представни-ків від арештів і встановлював непідсудність його місцевим судам. Такі акти були прийняті у СІЛА 13 квітня 1709 p., у франції 13 березня 1794 p., у Венесуелі 19 травня 1821 p., у Колумбії 18 березня 1851 р. тощо.

Як відомо, дипломатичне право, як і право війни, нале-жить до найстаріших і найбільш універсальних галузей міжнародного права, але кодифікація їх норм відбувалась надто повільно. Перша офіційна кодифікація дипломатич-ного права відбулась на Віденському конгресі, який 19 бе-резня 1815 р. прийняв Регламент з питань рангів глав дип-ломатичних місій. Але вона лише частково завершила офі-ційну кодифікацію дипломатичного права в XIX ст., тому що ціла низка питань у сфері дипломатичних відносин не знайшла міжнародно-правового закріплення.

В історії міжнародного права здійснювалися спроби не-офіційної кодифікації норм, які стосувалися дипломатич-ного права, й особливо, інституту дипломатичних привілеїв та імунітетів. З цього приводу заслуговують на увагу ко-декс Блюнчлі (1868 p.), проект Фіоре (1890 p.). Неодноразо-во до цього питання звертався Інститут міжнародного пра-ва, який виносив на Гамбурзькій (1889 p.), Женевській (1892 р.) і Кембриджській (1895 р.) сесіях проблему про дип-ломатичні імунітети. На останній сесії була прийнята ре-золюція, що в спеціальній літературі отримала назву Кембриджського Регламенту 1895 p., який і сьогодні широ-ко застосовується в монографічних дослідженнях з проблем дипломатичного права.

Важливе місце посідає VI Конференція Панамерикан-ського союзу Гавани 1928 p., яка прийняла конвенцію про дипломатичних агентів. Це була перша спроба комплексної кодифікації дипломатичного права, де поряд з положенням про класи і ранги були врегульовані питання привілеїв та іму-нітетів, правовий статус спеціальних місій, а також дипло-матичних місій ad hoc. Гаванську конвенцію ратифікували 15 держав, крім США. Але, незважаючи на її регіональнийхарактер, багато її положень отримали подальше підтвер-дження у Віденській конвенції 1961 р.

У 1929 р. Інститут міжнародного права приймає резо-люцію про дипломатичні імунітети, а у 1950 р. — резолю-цію про дипломатичний притулок.

У 1932 р. представники Гарвардського університету роз-робили проект Конвенції про дипломатичні привілеї та іму-нітети.

Певна спроба щодо кодифікації окремих положень дип-ломатичного права була зроблена Лігою Націй у 1925— 1927 pp. Комітет експертів включив до плану кодифікацій-них робіт два напрями з питань дипломатичного права: про класи глав дипломатичних представництв, а також про привілеї та імунітети дипломатичних представників. Однак ці питання не розглядалися на конференціях до Другої світо-вої війни.

Після Другої світової війни, у зв'язку з бурхливим роз-витком міжнародних організацій, у практичній дипломатії виникає об'єктивна потреба у виробленні відповідних кон-венцій, оскільки норми загального дипломатичного права не в змозі охопити комплекс питань, яких не існувало рані-ше. А тому в рамках ООН було прийнято дві важливі кон-венції: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН від 13 лю-того 1946 p., а також Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих організацій від 21 листопада 1946 р.

Звичайно, ці конвенції не стосуються всього диплома-тичного права, однак їх положення є своєрідним зразком для врегулювання статусу багатьох міжнародних органі-зацій.

У 1952 р. Генеральна Асамблея ООН резолюцією 685 (VII) просила розпочати роботу з питань про "дипломатичні відно-сини і дипломатичний імунітет", наголосивши на першо-черговості цієї ділянки роботи.

Виникнення нових незалежних держав, ускладнення завдань, поставлених перед ними на міжнародній арені, зростання ролі дипломатичної служби держав також зумовили необхідність звернення ООН до питання про зведення кодифікації дипломатичного права. Однак конкретна робо-та в цьому напрямі почалася у 1955 р. Упродовж трьох років був підготовлений проект конвенції з цього питання, в яко-му було враховано зауваження більшості держав-членів ООН.

Згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН, прийня-тим на XIV сесії 1959 p., у Відні у 1961 р. була скликана міжнародна конференція, в якій взяли участь делегації із 81 держави. На цій конференції на основі проекту, підго-товленого Комісією міжнародного права, вироблена і 18 квіт-ня 1961 р. прийнята Віденська конвенція про дипломатичні відносини, яку тоді підписали близько 40 держав.

Прийняття Віденської конвенції на практиці означало завершення кодифікації дипломатичного права на той час у рамках ООН. Конвенція охоплює всі основні правові пи-тання дипломатичних відносин (встановлення дипломатич-них представництв, їх функції, призначення і відкликання глави, членів персоналу дипломатичного представництва тощо) і подає докладну регламентацію привілеїв та імуні-тетів різних категорій співробітників дипломатичних пред-ставництв. Заключні статті присвячені підписанню, ратифі-кації, депозитарію, набуттю чинності Конвенції, приєднан-ню до неї. Значення цієї Конвенції сягає далеко за межі юридичної систематизації норм дипломатичного права. На конференції відбулося не просто вдосконалення правової форми дипломатичної діяльності, а зміна правової природи Цих норм унаслідок перетворення їх зі звичаєвих на кон-венційні норми, а в деяких випадках ці норми із правил ввічливості (митні привілеї) перетворилися на норми міжна-родного права.

У Віденській конвенції про дипломатичні відносини за-кріплені результати першої офіційної кодифікації норм міжнародного права у сфері дипломатичних привілеїв та імунітетів. Як уже зазначалося вище, спроби провести коди-фікацію робилися і раніше, однак вони або не доводились до кінця, або обмежувались певними локальними рамка-ми. Отже, інститут дипломатичних