Такий поділ носить умовний характер, з нього не випливає, що в дійсності кваліфікація здійснюється окремо по об'єкту, окремо по об'єктивній стороні тощо. Всі елементи настільки взаємозалежні, що частіше всього один елемент визначається через інший. Так, об'єкт посягання, як правило, визначається через ознаки об'єктивної сторони: дія (бездіяльність), наслідок, предмет посягання тощо. Іноді його можна встановити тільки за ознаками суб'єктивної сторони: мети і мотиву злочину. Наприклад, військовий злочин — насильницькі дії у відношенні начальника (ст. 405 КК), відрізняється від загальнокримінального злочину проти особи, у тому числі і за альтернативної ознакою мотиву, — воно може вчинятися у зв'язку з виконанням начальником обов'язків по військовій службі.

Роздільний розгляд окремих напрямків кваліфікації необхідний для більш глибокого засвоєння даного динамічного процесу.

Важлива роль конструктивних ознак складу злочину (назвемо їх ознаками першого порядку, виходячи зі ступеня важливості) зовсім не означає ігнорування юридичного значення інших ознак злочину.

Ознаки, не представлені в складі злочину, можуть і повинні враховуватися при кваліфікації. Виходячи з конструкції конкретних складів, ці ознаки “другого порядку” виконують функції обтяжуючих (кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих) або пом'якшуючих (привілейованих) основний склад обставин.

Ознаки, не враховані при кваліфікації (назвемо їх ознаками третього порядку), також мають важливе кримінально-правове значення як обставини, які пом'якшують чи обтяжують покарання (див. ст. 66—67 КК). Проте, якщо такі обставини уже враховані при кваліфікації, вони самі по собі не можуть повторно враховуватися при призначенні покарання (ч. 3 ст. 66, ч. 4 ст. 67 КК). Так, якщо ознака групи осіб є обов'язковою (основною) ознакою бандитизму (ст. 257 КК), то повторно враховувати її як обставину, обтяжуючу покарання (ознаки третього порядку) на тій підставі, що вона вказана у п. 1 ч. 1 ст. 67 КК, не потрібно.

Інші характеристики конкретного злочину, що не одержали оцінки на рівні розглянутих ознак трьох порядків, також виконують важливі юридичні функції: пошукові (криміналістичні) і доказові (процесуальні). Так, наприклад, група крові підозрюваного, його дактилоскопічні відбитки, розмір його взуття прямо не впливають на кваліфікацію вчиненого ним, однак істотно полегшують встановлення суб'єкта злочину.

Нарешті, у конкретному діянні, оцінюваному як злочин, доречно виділити ознаки «п'ятого» порядку, що мають кримінологічне значення. Це обставини, які дозволяють виявити причини і умови вчинення злочину, більш глибоко встановити характеристику особи злочинця в порівнянні з обмеженою кількістю ознак, які відносяться до такого обов'язкового елементу складу як суб'єкт злочину.

Запропонована п’ятиступенева класифікація не є деякою константою, однак вона дозволяє наочно проілюструвати співвідношення ознак складу злочину (тобто ознак першого і другого порядків) і ознак злочину.

Стосовно конкретних складів злочинів одні і ті ж ознаки можуть виконувати різні функції, з врахуванням відомого філолофсько-методологічного положення про те, що загального не існує, загальне завжди виявляється в конкретному, окремому, одиничному.

У процедурі кваліфікації умовно виділяються чотири напрямки, які відповідають чотирьом обов'язковим елементам складу злочину [33, c.195].

Розрізняються кваліфікації по об'єкту, суб'єкту, об'єктивній і суб'єктивній стороні злочину.

Мета кожного напрямку кваліфікації — встановлення тотожності діяння і складу злочину по всіх елементах.

Такий поділ носить умовний характер, з нього не випливає, що в дійсності кваліфікація здійснюється окремо по об'єкту, окремо по об'єктивній стороні тощо. Всі елементи настільки взаємозалежні, що найчастіше один елемент визначається через інший.

Наприклад, об'єкт посягання визначається через ознаки об'єктивної сторони: дія (бездіяльність), наслідок, предмет посягання тощо; іноді його можна встановити тільки за ознаками суб'єктивної сторони: мети і мотиву. Так, насильницькі дії у відношенні начальника (ст. 405 КК), відрізняється від загальнокримінального злочину проти особи, у тому числі і за альтернативною ознакою мотиву — воно може вчинятися у зв'язку з виконанням начальником обов'язків по військовій службі.

Варто мати на увазі, що відсутність у диспозиції статті Особливої частини характеристик об'єкта, суб'єкта і суб'єктивної сторони не означає, що зазначене в ній діяння не має цих ознак; це значить тільки, що дані ознаки є загальними і їх варто визначати виходячи з вказівок Загальної частини. Наприклад, у ст. 1 КК визначений перелік суспільних цінностей, що є об'єктами злочинів, у ст. 23—25 КК розкриваються ознаки суб'єктивної сторони, у ст. 18—22 КК містяться загальні ознаки суб'єкта злочину тощо.

При порівнянні змісту диспозиції кримінально-правової норми в статтях Особливої частини і складів відповідних злочинів слід дійти висновку, що диспозиція норми кримінального права і склад злочину — поняття не тотожні.

У диспозиції кримінально-правової норми в більшості випадків не міститься опису окремих елементів складу (об'єкта чи суб'єкта злочину, а іноді і деяких елементів об'єктивної чи суб'єктивної сторін).

Склад злочину також містить тільки найбільш характерні й істотні ознаки, що відрізняють один вид злочину від інших. Однак склад злочину по своєму змісту, як правило, ширший, ніж диспозиція кримінально-правової норми.

З цього приводу В.М. Кудрявцев справедливо зазначає, що “законодавець, зрозуміло, утворює не склад, а кримінально-правову норму, у якій з більшою чи меншою повнотою описуються ознаки складу злочину. Саме ці ознаки існують об'єктивно, незалежно від свідомості людей, вони дійсно притаманні даному конкретному злочину, і завдання законодавця полягає в тому, щоб виявити і передбачити ці ознаки в законі з найбільшою точністю і глибиною... Диспозиція статті закону, таким чином, тільки відображає елементи складу злочину, і то звичайно не в повному обсязі”.

Роздільний розгляд окремих напрямків кваліфікації необхідний для більш глибокого засвоєння даного динамічного