не більшим двадцяти п'яти років, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким. Довічне позбавлення волі при складанні його з будь-яким менш суворим покаранням поглинає ці покарання. Покарання у виді позбавлення волі на певний строк особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене на строк більше десяти років, а у випадку вчинення особливо тяжкого злочину, поєднаного з умисним позбавленням життя людини, - п'ятнадцяти років (ст.102).
Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим як від покарання, призначеного за новий злочин, так і від невідбутої частини покарання за попереднім вироком, за винятком випадків, коли за попереднім вироком призначено довічне позбавлення волі.
Додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків (ч.3 ст.71, ч.4 ст.72).
При складанні покарань за сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий вид за правилами, передбаченими ст.72.При цьому основні покарання складаються з основними, а додаткові покарання з додатковими, а покарання одного виду, які можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові (штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), можуть складатися судом у межах, встановлених в Загальній частині КК (статті 53,55).
Певну особливість встановлено законом (ч.5 ст.71) для випадків вчинення засудженим двох або більше злочинів після винесення вироку, але до повного його відбуття. За таких обставин суд спочатку призначає покарання за ці нові злочини за правилами, визначеними ст.70, а потім до призначеного таким чином покарання повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за правилами визначеними ч. ст.71
Розділ ІІІ. Проблематика призначення покарання судами України.
У зв’язку з прийняттям нового ККУ у судовій практиці виникають питання щодо застосування окремих його положень, які регламентують призначення покарань. З метою забезпечення правильного застосування загальних засад призначення покарання.
2. Звернути увагу судів на те, що висновки з усіх питань, пов’язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку.
3. Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК.), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення. Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з’ясувати його вік, стан здоров’я , його минуле.
4. Виходячи з того, що встановлення пом’якшуючих та обтяжуючих покарання обставин має значення для правильного його призначення, судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви прийнятого рішення.
5. Судам треба мати на увазі, що наведений у ч. 1 ст. 66 КК, перелік обставин які пом’якшують покарання, не є вичерпним. Якщо у справі, порушеній за фактом вчинення злочину не встановлено, хто його вчинив, добровільна заява або повідомлення особи про вчинене нею мають розглядатись як з’явлення із зізнанням. Аналогічно розцінюється заява особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, про вчинення нею іншого злочину, про який не було відомо органам розслідування.
6. Призначення основного покарання, нижчого від найнижчої межі , передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш м’якого виду основного покарання, або непризначення обов’язкового додаткового покарання ( ст.69 КК) може мати місце лише за наявності декількох обставин, що пом’якшують покарання. У такому випадку суд зобов’язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про особу про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на зниження покарання. Покарання, призначене судом із застосуванням ст..69 КК, не може бути нижчим від мінімальної межі відповідного виду покарання, встановленої у Загальній частині КК, тобто меншим, ніж один рік позбавлення чи обмеження волі, шість місяців виправних робіт, один місяць арешту. Суд не в праві перейти до більш м’якого покарання у випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не можуть бути до неї застосовані. В таких випадках суд, за наявності до того підстав відповідно до ст. 7 КПК повинен закрити справу і звільнити засудженого від покарань.
7. Звільняючи особу від відбування покарання з випробування суд може покласти на неї обов’язки, передбачені ст. 76 КК, з метою організації органами виконання покарань належного контролю за її поведінкою. Поклавши на засудженого обов’язок, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 76 КК, суд повинен зазначити, як часто той має з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчоєї системи. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного до трьох років(ч.3 ст. 75 КК), а неповнолітньому – від одного до двох років (ч.3 ст. 104 КК). Цей строк обчислюється з дня постановлення вироку незалежно від того, судом якої інстанції застосовано ст. 75 КК .
При звільнені з випробуванням від відбування основного покарання суд може призначити додаткові покарання: штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. У разі вчинення засудже6ним протягом іспитогового сроку нового злочину суд призначає йому покарання за правилами передбаченими ст. 71 , 72 КК якщо про вчинення під час іспитового строку стало відомо після винесення постанови про звільнення засудженого від покарання суд вправі призначити покарання за сукупністю вироків лише за умови скасування цієї постанови.
8. Відповідно до ст. 57 КК виправні роботи можуть бути призначенні особам, котрі вчинили