При цьому, однак, суд не має права вийти за нижню межу виду покарання, яка передбачена нормою Загальної частини КК, що визначає даний вид покарання.
Призначення більш м'якого виду покарання, ніж той, що передбачений відповідною нормою Особливої частини КК, передбачає можливість переходу за відповідний злочин санкцією норми Особливої частини КК, за якою кваліфікуються дії винного.
Відповідно із ст.69 ч.2 КК суд має право, призначаючи більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, не обирати винному додаткового покарання, яке, згідно із санкцією норми Особливої частини КК, є обов'язковим для застосування у випадку вчинення даного конкретного злочину. [1].
Більш м'яким покаранням, ніж передбачено законом, яке може бути призначене судом, є:
1) основне покарання того ж виду, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) інший, більш м'який вид основного покарання, не зазначений в санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає
відповідальність за вчинений злочин;
3) основне покарання без додаткового покарання, яке передбачене як обов'язкове в санкції норми Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.
За наявності підстав, визначених у ч.1 ст.69, суд, крім призначення винному більш м'якого основного покарання, може також не призначити йому додаткове покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове. Якщо таке покарання передбачене як факультативне, суд вирішує питання про його призначення, виходячи із загальних засад призначення покарання(ст.65).
Більш м'яке покарання, ніж визначене санкцією норми Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, може бути призначене судом і у випадках, передбачених ч.3 ст.43 та ст.82.
2.4. Призначення покарання за сукупністю злочинів і вироків.
Сукупність злочинів є одним із видів множинності злочинів. Якщо особою вчинено два або більше передбачених різними статтями КК злочинів, за жоден з яких її не було засуджено, вчинене визнається сукупністю злочинів. Сукупність (а не повторність) існуватиме й в деяких випадках, коли особою вчинено два або більше злочини, передбачених різними частинами однієї статті КК, а саме тоді, коли різними частинами однієї статті передбачаються самостійні склади злочинів.
Сукупність злочинів може бути ідеальною і реальною. Ідеальна сукупність виникає, коли особа одним діянням вчиняє одночасно два або більше злочинів. Наприклад, службова особа, яка одержала як хабар наркотичні засоби, однією дією вчиняє злочин, передбачений ст.368, та злочин, передбачений ст.308. Ознаками ідеальної сукупності є вчинення злочину : а) одним діянням; б) в одному місці; в) одночасно, а також г) наявність всіх необхідних ознак, передбачених двома чи більше різними статтями КК. Реальна сукупність має місце, коли особа в різний час кількома діями вчинила два або більше злочинів. Кожен зі злочинів, які становлять сукупність, кваліфікуються окремо за відповідною статтею (частиною статті) КК. Сукупністю слід вважати і ті випадки, коли один або й усі злочини вчинено у співучасті або коли якісь із вчинених злочинів не доведено до кінця (замахи чи готування).
До числа злочинів, що утворюють сукупність, не можуть бути включені злочини, за які винного було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом (у тому числі передбаченими статтями 44 -49).
Покарання за сукупністю злочинів призначається за правилами ст.70 Кримінального Кодексу України. Призначення покарання за сукупністю злочинів проходить дві стадії :
суд призначає покарання окремо за кожен злочин;
суд призначає покарання остаточне покарання за їх сукупністю.
Призначаючи покарання за кожний із злочинів, суд повинен керуватися загальними засадами призначення покарання (ст.65).
Остаточне покарання за сукупністю злочинів призначається судом на основі одного із трьох принципів:
поглинення менш суворого покарання більш суворим;
повного складання призначених покарань;
часткового складання призначених покарань.
За загальним правилом, встановленим ч.2 ст.70, остаточне покарання визначається в межах встановлених нормою Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Виняток з цього правила становить ситуація, коли хоча б один із злочинів є умисним тяжким чи особливе тяжким. У такому випадку суд вправі призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів в межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинання будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі. [2].
Передбачені законом правила призначення покарання за сукупністю злочинів застосовуються у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами однієї статті кримінального закону, якими передбачена відповідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні санкції. Повною мірою це стосується також дій, одні з яких кваліфікуються як закінчений злочин, а інші - як готування, замах або співучасть у злочині. Однак за окремими пунктами статті КК, які не мають самостійних санкцій, покарання за сукупністю злочинів не призначається. При виборі принципу призначення покарання (поглинення ними суворого покарання більш суворим або повного чи часткового складання призначених покарань) суд повинен враховувати, крім даних про особу винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, також кількість злочинів, що входять у сукупність, форму вини і мотиви вчинення кожного з них, вид сукупності( реальна чи ідеальна), тяжкість наслідків кожного злочину окремо та їх сукупності тощо.
У випадку, коли за злочини, що входять у сукупність, призначено додаткове (додаткові) покарання, суд обов'язково приєднує його (їх) до остаточно призначеного ним основного покарання. Коли за злочини, що входять у сукупність, призначено кілька додаткових покарань одного й того ж виду, суд визначає