пов’язані із рятуванням життя людей та майна;

пов’язані із безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

За наявності таких обставин, згідно зі статтею 177 КПК України, обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді. При цьому в протоколі зазначаються причини, що обумовили проведення обшуку без постанови судді. Протягом доби з моменту проведення цієї дії слідчий направляє протокол обшуку прокуророві [7; с. 209].

Право на особисті папери. Стаття 303 ЦК закріплює за фізичними особами право на особисті папери. Під поняттям „особисті папери” слід розуміти відповідні документи, які містять інформацію про особисте життя фізичної особи. До них Цивільний кодекс, зокрема, відносить документи, фотографії, щоденники чи інші записи, особисті архівні матеріали. Особисті папери належать фізичній особі на праві власності [7; с. 204-205]. Це право дає змогу громадянам перешкодити третім особам доступ до особистої документації. Цьому праву відповідає обов’язок оточуючих осіб утримуватися від отримання інформації, що міститься в його особистій документації. Таку інформацію можна дістати лише за згодою громадянина, за винятком випадків, встановлених законом [11; с. 127-128]. Розглядуване право дає людині свободу у створенні, веденні та накопиченні особистих документів.

Здійснення права на особисті папери може бути обмежено в таких випадках:

а) коли особисті папери стосуються особистого життя іншої фізичної особи. Наприклад, фотографія висвітлює певні обставини особистого життя чоловіка та дружини. В цьому випадку для їх використання, в тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи;

б) коли особисті папери передані до фонду бібліотек або архівів з дотриманням прав усіх заінтересованих осіб;

в) в інших випадках, що прямо передбачені чинним законом, економічного добробуту, та прав людини.

Право на розпорядження особистими паперами є складовою права на особисті папери. Сутність права на розпорядження особистими паперами полягає в можливості визначати їх фактичну долю. Так, зокрема, фізична особа має право в усній чи у письмовій формі:

передати особисті папери іншій особі, в тому числі до бібліотек чи архівів;

відмовитись від них шляхом заяви про це, вчинення інших свідомих дій, що свідчать про намір особи відмовитись від особистих паперів, наприклад, викинути свій щоденник;

знищити особисті папери [7; с. 201 - 202].

Право громадянина на особисту документацію необхідно відрізняти від авторського права на листи, щоденники, нотатки та інші документи, про що спеціально вказується в цивільних кодексах деяких держав.

Авторське право не встановлює заборони третім особам знайомитися зі змістом твору, , що міститься у листах, щоденниках. Воно лише визнає громадянина автором твору, що міститься у названих документах [11; с. 128].

Право громадянина на таємницю особистого життя. Це право означає юридично забезпечену можливість вимагати від оточуючих не розголошувати відомості, які стали їм відомі з будь-яких джерел, чи обставини, що стосуються особистого життя громадян. Відповідно до цього кожен зобов’язаний не розголошувати відомості з особистого життя іншої людини. Це чітко вказується у Цивільному кодексі, зокрема, у статті 301. Існує лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Закон встановлює лікарську таємницю, таємницю усиновлення, нотаріальних дій, адвокатську таємницю, таємницю операцій ощадних банків.

Законодавством України гарантується право особи на збереження в таємниці певних категорій відомостей, які стосуються її особистого чи сімейного життя. Так, стаття 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я передбачає, що медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

При використанні інформації, що становить лікарську таємницю в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Лікарську таємницю (інформацію про пацієнта) слід відрізняти від медичної таємниці (інформації для пацієнта). Такий висновок зробив Конституційний Суд України. У його рішенні від 30.10.1997 року у справі громадянина К. Устименка [32] , зокрема, зазначено, що медична інформація, тобто свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. Лікар зобов’язаний на вимогу пацієнта, членів його сім’ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі. В особливих випадках, як і передбачає ч. 3 ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я [6], коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім’ї або законного представника пацієнта, враховуючи особистісні інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані. У разі відмови у наданні або навмисного приховання медичної інформації від пацієнта, членів його сім’ї або законного представника, вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним вибором, до медичного закладу або органу охорони здоров’я.

Відповідно до статті 8 Закону України „Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” [3] відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами України, -