право на ознайомлення з обставинами особистого життя означає, що особа самостійно визначає коло осіб, що можуть володіти інформацією про її особисте життя. При цьому це не означає, що таке повідомлення повинно проходити тільки особисто. Фізична особа може дати дозвіл на поширення цієї інформації іншими особами у визначених нею межах поширення.

право зберігати у таємниці обставини свого особистого життя означає, що фізична особа має можливість не розголошувати про обставини свого особистого самостійно, а також вимагати такого нерозголошення від інших осіб, які володіють такою інформацією. Можливість поширення інформації про особисте життя фізичної особи попри її волю можливе лише на підставах та в порядку, що визначені законом.

право вимагати захисту права на особисте життя здійснюється на підставах та в порядку, що передбачені Главою 3 та статтями 275-280, 1166-1168 ЦК [3; ст.. 201-202].

Отже, під приватністю слід розуміти особливу частину сфери людської життєдіяльності, яка полягає в різноманітних відносинах, стосунках, явищах, подіях, що не мають публічного значення, визначається і регулюється самою особою, гарантується і охороняється правом від неправомірних втручань.

Види цивільних прав громадян у відносинах з приводу особистого (приватного) життя.

До видів цивільних прав громадян у відносинах з приводу особистого (приватного життя) слід віднести: право на життя, право громадян на недоторканість житла, право на особисті папери, право громадянина на таємницю особистого життя.

Тепер потрібно безпосередньо перейти до характеристики даних прав

Право на життя. Нове цивільне законодавство вводить до предмета свого регулювання та охорони порівняно нову та відповідно недостатньо досліджену сферу правовідносин, зміст яких становлять особисті немайнові права. Одним із таких прав є право на життя, юридичну регламентацію якого відображено у статті 281 Цивільного кодексу України.

Аналізуючи цивільно-правову природу права на життя, потрібно зазначити, що це право , як і усі особисті немайнові права фізичної особи, відповідно до статті 269 Цивільного кодексу України, є невід’ємним від носія, позбавленим економічного змісту, виникає в особи з моменту народження чи іншого моменту, що прямо передбачений законом, а також належить їй довічно.

Відсутність економічного змісту цього права означає, що його, на відміну від майнових прав особи, не можна виразити в грошовому еквіваленті.

Невід’ємність права на життя свідчить про те, що це право не можна жодним чином відділити від особи-носія, ні добровільно (шляхом відмови), ні примусово (шляхом позбавлення), ні постійно, ні тимчасово.

Характеризуючи зміст права на життя, потрібно зауважити, що закон не визначає конкретних активних повноважень суб’єкта-володільця цього права. На думку вчених, таких активних повноважень є два – це повноваження володіння життям як немайновим благом та повноваження щодо користування життям способом, що не заборонений законом. До негативних повноважень слід віднести можливість вимагати від усіх та кожного не порушувати відповідне суб’єктивне право чи іншим чином не перешкоджати його реалізації, а також вимагати правового захисту чи здійснювати його самостійно у разі такого порушення чи перешкоджання. При цьому, що стосується негативних повноважень права на життя, а точніше захисту права на життя, то тут потрібно зробити таке застереження. Право на захист життя фізичної особи, як складова загального права на життя, може реалізовуватись і іншими особами, шляхом вчинення будь-яких не заборонених законом дій, що спрямовані на захист цього права. Наприклад, в порядку необхідної оборони вчиняються відповідні дії, що спрямовані на захист права на життя інших осіб [25; с.44-48].

Розглядаючи життя людини як її природне право, необхідно зосередити увагу на його змістовних елементах. На думку О. Домбровської, у зміст конституційного права людини на життя слід включати такі елементи, як: а) визначення початку та кінця життя (як можливість людини існувати у часі і просторі, тобто діяти чи без діяти на власний розсуд); б) охорона життя (як можливість людини вимагати від зобов’язаних суб’єктів забезпечити існування у часі і просторі; гарантії від свавільного позбавлення людини життя; захист людиною свого життя та життя інших людей від протиправних посягань); в) користування захистом життя людини з боку держави; г) розпорядження власним життям; д) можливість постійно користуватися таким абсолютним природним соціальним благом існування у часі і просторі; е) можливість звертатися до компетентних і зобов’язаних суб’єктів для відновлення порушеної можливості чи відшкодування збитків при посяганні на життя; є) запобігання передчасній смертності, включаючи дитячу; ж) протипожежні профілактичні дії [16].

Доволі спірним на сьогодні є питання визначення моменту виникнення права на життя. Останнім часом набула поширення думка, що моментом виникнення права на життя є момент зачаття. Ця позиція грунтується переважно на певних біологічних та християнсько-релігійних розуміннях поняття життя. При цьому потрібно визнати, що певні передумови до такого висновку дає також і аналіз чинного законодавства. Наприклад, в абзаці 2 частини 2 статті 25 Цивільного кодексу України зазначено, що в окремих випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Вказана можливість щодо охорони інтересів зачатої дитини поширюється лише на інтереси як відповідну правову категорію, а не на права, до якого належить особисте немайнове право на життя. А окрім того, можливість охорони цих інтересів має бути прямо встановлена у законі, чого в даному випадку не передбачено.

Тому з усього вище наведеного слід зробити висновок, що право на життя, як елемент загальної цивільної правоздатності фізичної особи, виникає в особи з моменту народження (ч. 2 ст. 25 ЦК України).

Окрім того, сприйняття точки зору,