Дані договори є оплатними, критерієм чого виступає наявність у однієї сторони права вимагати зустрічного задоволення від іншої сторони, яка може виражатися в передачі речі, в матеріальному забезпечення в натурі, але найчастіше зустрічне задоволення виражається в формі оплати грошових коштів.

Договори про передачу результатів інтелектуальної діяльності укладаються у письмовій формі. На відміну від загального права стосовно недотримання письмової форми, для розглядуваних договорів встановлені спеціальні правові наслідки: вони визнаються нікчемними. Що стосується вимоги державної реєстрації, то вона диференціюється в залежності від конкретного договору:

щодо договору комерційної концесії (франчайзингу) державна реєстрація є обов’язковою;

щодо ліцензійних договорів державна реєстрація є факультативною і здійснюється лише на вимогу однієї із сторін в порядку, визначеному законодавством.

Таким чином, можна визначити договори про передачу результатів інтелектуальної діяльності як окрему групу договорів у сфері інтелектуальної власності, спрямованих на придбання чи передачу винаходів, корисних моделей, промислових зразків, знаків для товарів і послуг, ноу-хау, комерційних таємниць та інших результатів інтелектуальної діяльності.

РОЗДІЛ 2. ЛІЦЕНЗІЙНИЙ ДОГОВІР

2.1. Поняття та форма ліцензійного договору

Цивільне законодавство України регулює майнові та особисті немайнові відносини, що виникають у зв’язку зі створенням та використанням творів науки, літератури, мистецтва та об’єктів суміжних прав, а також результатів науково-технічної діяльності – винаходів, корисних моделей, промислових зразків, селекційних досягнень у рослинництві та тваринництві, знаків для товарів і послуг, нерозкритої інформації (ноу-хау) тощо. Правовою формою використання наукових об’єктів інтелектуальної власності виступають насамперед ліцензійні договори. У процесі світової практики їх застосування значно удосконалилося, накопичено великий досвід їх використання. Назва цих договорів походить від латинського слова licentіa – дозвіл. У даному випадку – дозвіл на використання об’єктів інтелектуальної власності, який оформляється зазначеним договором.

Основою метою ліцензійного договору є забезпечення можливості практичного використання конкретного технічного рішення. Але, деталізуючи мету ліцензійних відносин, можна відзначити, що вона складається, з одного боку, з можливості використання результату інтелектуальної діяльності у виробництві і як наслідок – отримання прибутку, з іншого – з отримання винагороди за надане право користуватись цим результатом.

У 2000 році американські компанії вперше в історії у своєму балансовому звіті вказати, що їхні активи інтелектуальної власності є набагато вищим, ніж основні активи (матеріальні) [33, с. 20]. Це означає, що вартість інтелектуальної власності у нашому, промисловому, столітті переважає над вартістю самого заводу, машини чи іншої техніки.

Законодавство України в частині ліцензійних договорів не відзначається повнотою. Закони про промислову власність обмежуються лише визначенням ліцензійних договорів. Так, Закон України „Про авторське право і суміжні права” наводить визначення ліцензійних договорів (авторських договорів про передачу виключного і невиключного права на використання твору) і тут же містить ст. 33, в ній йдеться про договори на право використання творів [5]. Відмінність між ними нечітка.

Закон України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” також обмежується лише визначенням ліцензійних договорів. П. 7 ст. 28 цього Закону проголошує, що власник надає будь-якій особі дозвіл (видає ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) на підставі ліцензійного договору. За ліцензійним договором власник патенту (ліцензіар) передає право на використання винаходу (корисної моделі) іншій особі (ліцензіату), яка бере на себе зобов’язання вносити ліцензіару обумовлені договором платежі і здійснювати інші дії, передбачені договором про виключну або невиключну ліцензію [9]. Аналогічні положення містяться і в Законах „Про охорону прав на промислові зразки”, „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, „Про охорону прав на сорти рослин”, „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” [12; 11;13;14]. Закон „Про охорону прав на зазначення походження товарів” забороняє свідоцтва видавати ліцензії на використання зазначення походження товарів [10].

Новий Цивільний кодекс України конкретизував ліцензійні договори. Стаття 1109 містить таке його визначення: „За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону” [4].

Ліцензійний договір може передбачати можливість укладання сторонами субліцензійного договору. Це означає надання ліцензіатом іншій особі (субліцензіату) субліцензії на використання права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором. При наданні субліцензії сторони повинні чітко визначити, в якій формі видається субліцензія: у вигляді окремого юридичного документа, як одностороннього правочину чи юридичного документа, що супроводжується укладанням субліцензійного договору між ліцензіатом і третьою особою (субліцензіатом). Економічна суть субліцензії полягає в тому, що за її допомогою ліцензіат має можливість якнайбільше задовольнити попит на продукцію, виготовлену із застосуванням об’єкта, якщо він не в змозі задовольнити таку потребу сам.

Ліцензійний договір є консенсуальним (вважається укладеним з моменту досягнення між сторонами згоди по всіх його істотних умовах), двостороннім (і ліцензіар, і ліцензіат мають як права, так і обов’язки за договором), оплатним (майновий інтерес мають обидві сторони).

Ліцензійний договір укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми він є нікчемним. При цьому відповідно до ч.2 ст. 215 ЦК визнання такого договору недійсним судом не вимагається. Проте правові наслідки визнання недійсності правочину, що передбачені ст. 216 ЦК, можуть бути оспорені будь-якою заінтересованою особою. Крім того, суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи [28, с. 626].

Як виняток, законом можуть бути встановлені випадки, коли зазначений договір