Істотною новелою ЦК України є те, що ліцензійні договори не потребують спеціальної державної реєстрації, як це вимагалося за законами України про інтелектуальну власність. Однак на вимогу будь-якої сторони вони можуть бути зареєстровані в порядку, встановленому законом. Так, сторона договору має право на офіційне загальнодоступне інформування інших осіб про укладання зазначених договорів.

Таке інформування здійснюється шляхом публікації в офіційному бюлетені „Промислова власність” відомостей в обсязі та порядку, встановлених Державним департаментом інтелектуальної власності, з одночасним внесенням їх до відповідного Державного реєстру [35, с. 70].

Оскільки державна реєстрація ліцензійних договорів є факультативною, то її відсутність не впливає на чинність прав, наданих за договором, та інших прав на відповідний об’єкт права інтелектуальної власності, зокрема, на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого права (ч.1 ст. 1114 ЦК) [4].

Для реєстрації ліцензійного договору до Державного патентного відомства України подають такі документи:

заяву про реєстрацію ліцензійного договору в одному примірнику;

ліцензійний договір у трьох примірниках;

документ про сплату збору за реєстрацію договору в одному примірнику;

довіреність (за необхідністю);

додаткові документи, необхідні для реєстрації [24, c.24].

Розгляд та реєстрація ліцензійних договорів здійснює управління патентування та ліцензування відомства протягом місяця від дати надходження заяви про реєстрацію та правильно оформлених документів, що до неї додаються.

Значення державної реєстрації ліцензійних договорів полягає в тому, що при реєстрації, по-перше, перевіряється дія охоронного документа; по-друге, реєстрація дає повну інформацію про використання прав і дозволяє з’ясувати, якою мірою вичерпані права, котрі випливають з охоронного документа (може виникнути ситуація, за якої власник охоронного документа вже передав такий обсяг прав за раніше укладеними ліцензійними договорами і у нього залишилося лише формальне право на володіння охоронним документом); по-третє, при передачі права власності на об’єкт права інтелектуальної власності, право на використання якого раніше було передано за ліцензійним договором, строк дії якого ще не закінчився, реєстрацією підтверджується, що правонаступник приймає на себе всі обов’язки по виконанню умов цього ліцензійного договору.

В літературі висловлюється точка зору з приводу того, що ліцензійний договір є не самостійним видом договору, а договором особливого типу, що включає риси різних договорів, збірною назвою різних форм використання об’єктів інтелектуальної власності третіми особами з дозволу правоволодільця [23, с. 160]. Так, дійсно, ліцензійний договір багато в чому схожий з традиційними договорами купівлі-продажу, найму (оренди), товариства. Однак при всій схожості він не може бути визнаний договором купівлі-продажу, оскільки продавець зобов’язується передати покупцеві не право власності в повному обсязі, а одну з правомочностей, а саме право користування. Суттєві правомочності залишаються у ліцензіара чи передаються на ліцензійній основі третім особам. При укладанні договору купівлі-продажу покупець стає власником майна з усіма правами, що звідси випливають. При укладанні ліцензійного договору власником залишається правоволоділець. Навіть у випадку, якщо після видачі декількох ліцензій можливість використання об’єкта інтелектуальної власності ліцензіаром вичерпана, він все одно продовжує залишатися носієм формального права в якості власника патенту чи свідоцтва. Ліцензійний договір не може бути визнаний договором найму, так як згідно з чинним законодавством один і той же предмет не може бути переданий одночасно різним особам, які повністю незалежні одна від одної. Не може бути ліцензійний договір визнаний і договором товариства, який передбачає досягнення сторонами загальної мети за допомогою спільних зусиль. В рамках ліцензійного договору сторони мають, як правило, протилежні інтереси. Таким чином, хоча ліцензійний договір і має окремі риси різних видів договорів, однак прямо віднести його до якихось із них не можна. Це самостійний вид договірних зобов’язань.

2.2. Зміст ліцензійного договору

Досвіду використання об’єктів інтелектуальної власності в Україні ще не накопичено. Основні умови та реквізити договорів поки що не типізовані у відповідних зразкових чи примірних договорах. Тому дуже важливо визначити зміст та основні умови передусім ліцензійного договору, який стає єдиним і основним документом, що регулюватиме права та обов’язки сторін у відносинах щодо використання об’єктів інтелектуальної власності, взаємні розрахунки і майнову відповідальність тощо. Найчастіше спори виникають саме через прогалини в укладеному договорі, його нечіткість, неконкретність тощо. Варто врахувати й те, що при виробленні проекту договору багато його умов характеризуються невизначеністю стосовно того, який ефект буде досягнуто в результаті використання об’єкта інтелектуальної власності. Це значно ускладнює укладання договору.

Структуру ліцензійного договору визначає його зміст, який у свою чергу ґрунтується на умовах, погоджених сторонами з метою встановити їх взаємні права та обов’язки. Зазначені умови мають неоднакове правове значення. Істотні умови ліцензійного договору поділяються на 2 групи – об’єктивні та суб’єктивні.

До об’єктивних істотних умов належать сторони у договорі; предмет договору; вид ліцензії; вартість ліцензії, винагорода; строк чинності договору. У ліцензійному договорі обов’язково застережується обсяг прав, наданих за договором (обсяг використання предмета ліцензії і територія, на якій ліцензіату надається право його використовувати).

Ліцензія може бути надана як на право виробництва, так і на право збуту ліцензійної продукції, одночасно може бути встановлене кількісне обмеження як щодо виробництва, так і щодо продажу.

Сторонами в ліцензійному договорі є ліцензіар та ліцензіат. Ліцензіар – особа, яка надає дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензію). Він повинен володіти відповідними правами на об’єкт. Ліцензіат – це особа, яка одержує