Досить часто у юридичній літературі франшизу визначають як мережу підприємств, що пов’язані із головною компанією схожими франчайзинговими договорами та які використовують єдину торгову марку, стиль, умови, методи та форми продажу товарів, надання послуг [38, с. 32].

У трактуванні французької федерації франчайзингу франшиза – співпраця підприємства – франчайзера і одного або кількох підприємств франчайзі, в результаті якої підприємство-франчайзер розпоряджається товарним знаком, знаком обслуговування, вивіскою і особливо ноу-хау, якими франчайзі повинен користуватися шляхом однакової експлуатації, під контролем франчайзера [21, с. 197].

Сформулюємо основні елементи франшизи:

важлива комерційна інформація (технологія виробництва і обслуговування);

„розкручена” торговельна марка (бренд);

корпоративні стандарти (правила застосування корпоративних емблем, кольорів та їх поєднань, правила обладнання приміщень та оформлення інтер’єру й екстер’єру, правила взаємовідносин з клієнтом, конкурентами, постачальниками тощо);

відпрацьована маркетингова політика;

чітка асортиментна і цінова політика;

наявність централізованих складів, поставок товарів і системи управління такими поставками (система логістики);

автоматизована система управління підприємством;

випробувана система відбору та навчання персоналу;

застосування схем кредитування потенційних франчайзі, у тому числі із залученням страхових компаній [30, с. 32].

Необхідність правової регламентації відносин між учасниками франчайзингової діяльності, в тому числі захист інтересів споживача і в широкому значенні – громадських інтересів є підставою введення законодавчого регулювання комерційної концесії (франчайзингу).

До останнього часу у вітчизняному законодавстві була відсутня будь-яка правова регламентація цих відносин. Тільки з прийняттям нових Цивільного та Господарського кодексу України ця прогалина була частково заповнена включенням до їх складу окремих глав: відповідно глави 76 „Комерційна концесія” та глави 36 „Використання у підприємницькій діяльності прав інших суб’єктів господарювання (комерційна концесія)”.

В ст. 1115 ЦК визначене поняття цього договору: за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг [4].

Стаття 366 ГК містить дещо ширше визначення: за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних правоволодільцеві, а користувач зобов’язується дотримуватись умов використання наданих йому прав та сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду [3].

Отже, законодавством визначено сторін договору комерційної концесії як правоволоділець та користувач. Ними можуть бути фізична та юридична особи, які є суб’єктами підприємницької діяльності. Це пояснюється тим, що договір комерційної концесії розрахований на застосування саме в сфері підприємницької діяльності. Тому сторонами договору не можуть бути некомерційні організації та держава.

Правоволоділець – це фізична або юридична особа, якій належать ті виключні права, використання яких вона дозволяє користувачу. Правоволоділець, як говорилося раніше, повинен бути суб’єктом підприємницької діяльності. Це означає, що він використовує свої виключні права в процесі підприємницької діяльності. ЦК не вимагає, щоб правоволоділець придбав ці права, маючи статус суб’єкта підприємницької діяльності. Необхідно, щоб він був зареєстрований до моменту укладання договору комерційної концесії і був належним чином легітимований як власник виключних прав.

Користувач – фізична або юридична особа, суб’єкт підприємницької діяльності, яка одержує можливість використовувати виключні права. Він також повинен бути підприємцем у момент укладення договору.

Інтерес викликає позиція Г. Цірат, яка вважає доцільним визначити сторони договору франчайзингу саме як франшизіар і франшизіат та наводить на підтвердження цього обґрунтовані твердження: це, по-перше, посилання на міжнародну термінологію, де сторони договору франчайзингу мають назву franchisor та franchisee; по-друге, є особливості російської та української граматики та закореніла практика перекладу подібних англійських термінів [29, с. 109]. Близькі до останніх терміни пропонує І.І.Дахно. Правоволодільця він називає франчизіаром, а користувача – франчизіатом [16, c. 112].

У міжнародній термінології достатньо поширеним є використання термінів „франчайзер” (щодо правоволодільця) та „франчайзі” (щодо користувача). Цього погляду дотримуються і деякі науковці, зокрема, О.Д. Святоцький, В.Л. Петров, В.В. Луць, А. Герасименко, І. Килимник, І. Балабанов, А. Балабанов та деякі інші. Так, І. Балабанов та А. Балабанов пояснюють це французьким походженням даних термінів, водночас вказуючи на те, що терміни „франшизіар” та „франшизіат” вже використовуються у страхуванні [38, с. 31].

На нашу думку, допустимими є використання як найменувань „правоволоділець-користувач”, так і „франчайзер-франчайзі”, але в обох випадках юридична сутність, значеннєве навантаження даних термінів та їх тлумачення повинні бути незмінними.

Укладення договору комерційної концесії має певні особливості. По-перше, його укладання вимагає письмової форми. Це принципова вимога законодавця, і в разі недодержання письмової форми договору він є нікчемним. Така вимога закону пов’язана з тим, що договір комерційної концесії, з одного боку, може бути укладений тільки суб’єктами підприємницької діяльності, тобто професійними учасниками цивільного обороту, а з іншого – такий договір підлягає державній реєстрації. І це є його другою особливістю.

Державну реєстрацію договору здійснює орган, який провів державну реєстрацію юридичної або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності, що виступає за цим договором правоволодільцем. При цьому існує така особливість: якщо правоволоділець зареєстрований як юридична особа або фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності в іноземній державі (а такі випадки трапляються досить часто), реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який провів державну реєстрацію користувача.

Потреба державної реєстрації договору зумовлена можливістю використання зареєстрованих раніше засобів індивідуалізації підприємців або вироблених ними товарів і надання послуг. Це може торкатися як інтересів інших учасників майнового обороту, так і споживачів.