Історичний шлях розвитку захисної функції адвоката у судах України

Слово „advokat, advocatio” походить із латинської мови, що означає здійснення захисту, захищати, вести у суді справу, надавати комусь у суді опіку, пораду з правових питань.

Зародження інституту адвокатури у різних народів мало свої особливості. Вважалося, що вже у королівствах залусів і бечуанів можна знайти перші зародки адвокатури. У залусів особа, яка порушувала справу проти кого-небудь, збирала своїх друзів чи сусідів, і йшли до місцевості де проживав відповідач. У відповідь на дії позивача відповідач також збирав своїх односельців. Відбувався своєрідний обмін думками щодо позовних претензій . сторона позивача приводила з собою мужів-ораторів, які намагалися уміло спростувати доводи відповідача. Поступово така діяльність ораторів набуває ознак первісної адвокатури, оскільки у суді не свої, а чужі інтереси. Отже, ще задовго до виникнення суду – як інституції правосуддя – на найнижчих ступенях суспільного розвитку у народів з’являються певні прошарки людей, які виступають на захист знайомих родичів, близьких, а згодом чужих для них людей. З'являються зародки майбутнього інституту адвокатури. Більш зрілих і визначених форм адвокатура набуває в античних країнах Середземномор’я, у Греції і Римі.

Адвокатура античної Греції мало походила на сучасний тип адвокатури і вона тісно була пов’язана з ораторським мистецтвом. Красномовство судових ораторів відігравало велику роль. Суддями були громадяни які не завжди добре розумілися у праві. Той хто говорив яскраво переконливо вигравав справу. Захист у „Давній Греції” був безоплатним, замість плати захисник вправі був очікувати іншої, не грошової винагороди – високої поваги й шанування суспільства.

Історичні джерела не зберегли для нащадків достовірної інформації про розвиток інституту адвокатури в Римі на всіх його етапах, що охоплювали майже 700 років. Разом з тим, наявні матеріали дають пастви стверджувати, що римська адвокатура дала поштовх й початок розвитку світової адвокатури.

У розвитку римської адвокатури був інститут патронату (адвокат, патрон). На початку відносини між клієнтом і патроном існували за принципом родинних стосунків. Патрон зобов’язувався захищати клієнта у всіх випадках порушення його інтересів та прав. У надрах патронату виникла справжня адвокатура.

Сам термін „advocatus” з’явився в античному Римі в республіканські часи. Цим терміном називалися родичі й друзі позивача, які давали певні поради щодо судового процесу. Від панування Августа назва advocatus стала загальноприйнятою. У республіканський період діяльність адвокатури майже не була врегульована нормами права; відсутній був освітній ценз; не вимагалася фахова підготовка; не було моральних чи інших критеріїв при вступі до адвокатури.

Значного розвитку набула Римська адвокатура за панування Юстиніана. За кодексами Юстиніана адвокатура прирівнювалася до державної служби, що на відміну того, що у республіканські часи адвокатура повністю була вільною професією. За римськими законами, участь захисника була обов’язковою фактично по кожній справі. Юстиніан забороняв адвокатам приймати до свого провадження так званих „злих” справ. Дисциплінарний нагляд за адвокатурою здійснював суд.

Зародження і розвиток інституту адвокатури в Україні

Інститут адвокатури в Україні пройшов тривалий та складний шлях свого становлення й розвитку. Уже в Київській Русі роль захисників у судів виконували рідні приятелі сторін – „послухи” (особи, які могли посвідчити про попереднє життя обвинуваченого), „видоки” (безпосередні свідки факту події). Окрім „видоків і послухів” на судові засідання запрошувались родичі, близькі та приятелі обвинуваченого. Саме вони виконували первісні функції захисту і були зародком майбутньої української адвокатури. З часом було заборонено приводити на розгляд справи велику кількість цих захисників, щоб вони не виливали на прийняття судом вироку. Дозволено було сторонам приводити лише по дві особи, яких називали „добрими людьми”. Останні аж до прийняття Литовських статутів виконували функції захисту час від часу і безоплатно.

Так історично склалося, що землі України з половини ХІV ст. були загарбані Польщею та Литвою, які на підставі Люблінської унії 1569 р. об'єдналися в одну державу – Річ Посполиту. У зв’язку з цим на території України правова система у цілому й інституті адвокатури, зокрема, були під впливом Литовських статутів, магдебурзького прав, на землях Східної Галичини ще й польського права.

Запровадження у містах України магдебурзького права, яке на той час було доволі прогресивним, дало правові підстави до організаційного оформлення інституту адвокатури.

Під впливом магдебурзького права значно пожвавилось торгівля, встановлювались нові економічні зносини з країнами Європи. Це зумовлено великою кількістю різних актів для врегулювання суспільного життя.

Було прийнято литовські статути. Перший з них було прийнято у 1529 р. Уже цей статут під представником особи в суді застосовує термін „прокуратор”. Якщо ж і трапляється у тексті Литовського Статуту 1529 р. термін „адвокат”, то на той час цей термін нічного не мав спільного із сьогоднішнім розумінням „адвоката-захисника”. Цим терміном у ті часи йменувалися адміністративні урядовці і не більше. У Литовському Статуті 1529 року було передбачено, що прокуратором у судах литовсько-української держави не міг бути іноземець, а лише громадянин „у Великом Княжестве Оселый”

Правда, це стосувалося в основному участі захисників у цивільних справах.

Третій Литовський Статут 1588 року порівняно детально регламентував порядок судового захисту, якому присвячено п’ять статей ІХ розділу. Захисником міг бути лише громадянин литовсько-української держави. Це правило суворо дотримувалося.

Джерела свідчать, що прокуратора можна було запросити не лише на справу, яку розглядав суд, але й укласти угоду на здійснення захисту у майбутньому, якщо виникне така необхідність.

Литовський статут не вимагав, щоб захисник був шляхтичем. Перші редакції Статуту не