Широко використовувались брехливі свідчення підставних осіб.

Захисник - участь захисника була рідкість, оскільки захисник ризикував бути звинувачений в єресі. Якщо захисник і був. Він належав до церкви і доводив винність обвинуваченого. Коли винність особи було доведено, захисник припиняв його захист. Першою порадою обвинуваченому було надати правдиві покаяння Llorka B. La Inquisicion en Espano. p.210 .

Обвинувачений. Обвинуваченим була будь-яка особа, щодо якої видавався наказ інквізитора про арешт.

Обвинувачений опинявся у в’язниці, до нього не допускались родичі, друзі. До нього допускались тільки добрі християни – працівники трибуналу.

Обвинуваченим могла бути малолітня особа, особа похилого віку, вагітна жінка.

Слідство продовжувалось навіть тоді, коли особа захворіла психічною хворобою.

Слідство продовжувалось і щодо осіб, які померли в в’язниці.

Слідство тривало і при відсутності особи.

Попереднє слідство

Для початку розслідування необхідними були підстави. Такими підставами було: 1) обвинувачення однією особою іншої в єресі, співучасті та допомозі порушнику; 2) донос; 3) виявлення органами слідства безпосередніх ознак злочину.

Звинувачення.

Повідомляти про єресь обов’язок кожного християнина. В певну місцевість приїжджав інквізитор і на богослужінні, яке проводив місцевий єпископ, інквізитор пояснював мету свого приїзду і вимагав, щоб протягом 6-10 днів усі кому було щось відомо про єретиків доповіли йому про це.

Якщо особа відмовлялась від співпраці їй загрожувало відлучення від церкви.

Інквізитори віддавали перевагу отримувати особисто від особи відомості, їй відомі про єретиків, обіцяючи не називати його ім’я.

Донос. Повідомлення, яке надавалось судам інквізиції особами про єретиків.

Священики і монахи були зобов’язані доносити про всіх підозрілих і єресі.

Доносчики розподілялись на дві категорії:

Тих, хто висував конкретні звинувачення. Вони повинні були доводити звинувачення. Якщо вони цього не робили, їм загрожувало звинувачення в наклепі.

Ті, хто вказував на підозрілих осіб. Вони не зобов’язувались нічого доводити, оскільки вказувати на підозрілих – обов’язок християн.

Доносчиками могли бути особи з 14 років і навіть молодші.

Безпосереднє виявлення єресі. Це були найрізноманітніші джерела:

Художні, літературні, політичні твори;

Діяльність слідчих органів інквізиції.

Судовий розгляд

Отримавши необхідні підстави інквізитор почав перевіряти, викликав свідків на допити, збирав необхідні докази про вину особи. Направляв запити до інших інквізиційних трибуналів.

Зробивши необхідні перевірки, інквізитор передавав отримані дані кваліфікатору, який вирішував чи можливо притягнути особу до відповідальності. Отримавши позитивну відповідь інквізитор видає наказ про арешт. На арешт осіб “високого походження” необхідним був дозвіл Верховної ради інквізиції.

Арештований опинявся в таємній в’язниці, де він знаходився в повній ізоляції. На відміну від обвинувального процесу, де тримання обвинуваченого у в’язниці було не обов’язковим, в’язниця стала обов’язковою в інквізиційному процесі.

Для арешту особи були достатніми і непрямі докази (знайомство з єретиком, спілкування, проживання з єретиком в одному домі).

Починаючи судовий розгляд, судді намагались отримати необхідні для обвинувачення докази.

Доказами вини вважались:

Донос. Судді не перевіряли правильність доносу, а докладали всіх зусиль для отримання визнання вини самим обвинуваченим.

Визнання вини – підтвердження висунутого проти нього обвинувачення.

Покази свідків. Інквізитор мав право викликати на допит осіб, які могли надати інформацію про винність обвинуваченого. Також широко використовувались брехливі свідчення спеціальних агентів інквізиції – різного ґатунку вбивць, розбійників, покази яких не розглядались доказом в державних судах.

Допит обвинуваченого

Допит обвинуваченого починався з того, що його примушували дати зобов’язання підкорятись церкві і правдиво відповідати на всі питання, повідомляти все, що він знає про єретиків, виконати покладене на нього покарання.

Після скріплення присяги підписом обвинуваченого нотаріусом і понятими, будь-яка відповідь обвинуваченого, яка не задовольняла інквізитора мала бути підставою для звинувачення підсудного в лжесвідченні.

Звинувачений давав пояснення і доводив свою невинність.

Захисника він мав право отримати але участь в судовому розгляді справи захисника була рідкістю, адже захисник міг сам потрапити під нагляд інквізиції, міг бути обвинувачений в єресі, допитаний як свідок.

Під час допиту спочатку звинуваченому не висувались конкретні звинувачення, в зв’язку з тим, що інквізитор боявся, що його жертва може надати будь-які необхідні показання.

Підсудному надавалась величезна кількість найрізноманітніших запитань, багато з яких не мали відношення до справи. Мета заплутати обвинуваченого, довести до обмови самого себе, інших осіб.

Якщо особа не надавала необхідних свідчень, тоді застосовувались інші засоби – залякування, брехня, розраховані на те, щоб подавити звинуваченого психологічно.

Широко використовувалась фальсифікація фактів.

Інквізитор стверджував, що злочин доведено, підтверджено показами багатьох свідків, серед яких сусіди, родичі. Обвинувачений може спасти себе від кари і інших тільки визнанням вини Ли Г.И. Исмтория инквизиции в седнии века. Т 1. с.264.

Для того, щоб переконати обвинуваченого, до нього в камеру підсаджували спеціального натренованих провокаторів, які отримували від нього нові докази вини, і намагались умовити свідчити проти себе.

Якщо це не давало результату, використовували дружину і дітей підозрюваного Ли Г.И. Исмтория инквизиции в седнии века. Т 1. с.265..

Після погроз застосовували ласки – особу виводили з камери, поміщали до зручного помешкання, добре годували Ли Г.И. Исмтория инквизиции в седнии века. Т 1. с.265..

Якщо це не допомагало, використовували інші засоби: могли тримати особу роками у в’язниці без слідства і суду, симулювали суд, надіялись , що після “розіграного” смертельного вироку підсудний заговорить Григлевич Инквизиция. М.; Наука. 1987. с.124.

Використовували камери з стінками, що рухаються, заливали камеру водою, не годували засудженого, тримали в вологому темному місці прикутого до стіни.

Тортури

Коли стало очевидно, що умовляннями, погрозами, хитрістю неможливо отримати необхідної інформації, дізнатись імена співучасників, застосовували тортури.

Папа Інокентій IV узаконив застосування тортур у буллі “Ad extirpana” примушувати силою, не призводячи до членоушкодження, і не загрожуючи життю Shannon A.C. The