Інквізиторам дозволялось особисто бути присутнім під час тортур, керувати тортурами.

Покази обвинуваченого, що отримувались під час тортур вважались недійсними і повинні були бути підтверджені добровільно через добу. Це підтвердження реєструвалось в протоколі з зазначенням того, що воно було зроблено добровільно, без застосування погроз і насильства VacAndard E. The Inqusition. p.112-113. Часто, попередні покази знищувались.

Зазначалось що тортури можуть застосовуватись тільки з дозволу єпископа, хоча маючи свободу дій, інквізитор призначав тортури самостійно.

Обвинувачений міг перетворитись на свідка по справі інших осіб і також підданий тортурам.

Тортури могли тривати стільки, скільки буде необхідно, доки обвинувачений не дасть необхідних показань Грегулевич. Инквизиция. М.: Наука 1987. с. 127..

Якщо регламентувалось застосування однієї тортури, то інквізитор просто оголошував її незакінченою і поновлював до того часу. Поки жертва не подавала необхідних показань.

Якщо особа відмовляється від показань, вважалось, що вона викрила себе.

Якщо особа під тортурами давала показання, а потім відмовлялась їх підтвердити, то вона піддавалась ще сильнішим тортурам з метою відмовитись від відмови.

Якщо особа, яка була звільнена після допиту розказувала стороннім особам, що дала показання під тортурами, її могли оголосити єретиком – рецидивістом і знов притягнути.

Допит свідків

Свідками проти обвинуваченого могли бути будь-які особи.

Проти обвинуваченого приймались свідчення його дружини, дітей, братів, сестер, батьків, інших родичів, слуг. Але їх свідчення на користь обвинуваченого до уваги не приймались, вважалось, що ці свідчення викликані залежністю свідка від обвинуваченого.

Покази цих осіб, єретиків, приймались до уваги лише в разі їх негативного змісту щодо обвинуваченого Грегулевич. Инквизиция. М.: Наука 1987. с. 116.

.

Імена свідків тримались в таємниці від кваліфікаторів і обвинуваченого.

Якщо їм повідомлялись дані обвинувачення, то як – правило в зміненій формі.

Наприклад, якщо свідок заявляв, що обвинувачений поділився з ним єретичними поглядами, то останньому повідомляли так: є покзи однієї особи, яка чула, як обвинувачений висловлював єретичні погляди третій особі. Грегулевич. Инквизиция. М.: Наука 1987. с. 116.

Очні ставки свідків з арештованими заборонялись.

Єдиною причиною для відвода свідків була особиста ворожість. Для цього, перед початком судового розгляду, обвинуваченого пропонували скласти список осіб, які могли дати проти нього неправдиві свідчення.

Отже, можна сказати, що всі свідки були свідками обвинувачення. Якщо обвинувачений виставляв свідків на свій захист, інквізиція могла звинуватити їх у єрисі.

Якщо свідок міняв свідчення, то зміну розглядали в тому разі, якщо вона обтяжувала вину звинуваченого.

Вирок

Характерним було те, що інквізиція ніколи не виправдовувала під судимих. В найкращому випадку в вироку зазначено: “обвинувачення недоведено”.

В зв’язку з відсутністю чіткого законодавства, у суду існувала величезна свобода визначення вироку. Часто вирок мав дуже невиразний характер.

Інквізитор міг зменшити, збільшити вирок навіть через значний проміжок часу після засудження.

Покарання поділялось на:

легкі – епітимія;

середні – тюремне ув’язнення, галери;

відлучення від церкви і передача свідським властям для спалення на багатті.

Застосовувались і додаткові покарання: 1) шмагання канчуками; 2) конфіскація майна.

Єдиною умовою пом’якшення покарання було повне визнання своєї вини.

Покарання могло застосовуватись і до дітей, онуків. Вони позбавлялись громадських прав і спадку.

Покарання:

епідемія – читання молитв, пости, пожертви на доброчинність;

ув’язнення на певний строк і довічне.

Ув’язнення поділяли на три категорії:

а) каторга; б) ув’язнення в одиночній камері; в) в загальних камерах.

Відлучення від церкви і спалення. Здійснювалось в неділю чи свято на центральній площі, у присутності усієї громади.

Вироки “священного” трибуналу вважалось остаточним і апеляцію на нього подати було неможливо.