РОЗДІЛ 1

1.3. Законодавче оформлення державно-арбітражного розгляду господарських спорів після 1921 – до проголошення незалежності України

Правові норми, що регулюють порядок вирішення господарських спорів, відображають розвиток народного господарства на відповідній території. За часів Радянської України таким актом, зокрема, був Декрет про суд № 2, який заборонив можливість провадження справ у суді між казенними підприємствами. Такий акт негативного характеру не супроводжувався будь-якою позитивною нормою стосовно порядку вирішення спорів між соціалістичними організаціями, тому що в період іноземної воєнної інтервенції (1918 – 1920 рр.) і громадянської війни все народне господарство фактично прийшлось перелаштовувати на військовий лад. Управління господарством було суворо централізованим, зосереджене в головкомах, сировина розподілялась в плановому порядку, так як і готова продукція, договори не укладались, ніяких грошових розрахунків не велось. В цих умовах не було підґрунтя для спорів між державними підприємствами і організаціями, а якщо виникали будь-які розбіжності, то вони вирішувалися в порядку підлеглості.[с.13;7]

В наступні роки іде боротьба за відновлення народного господарства.

В 1921 році за рішенням десятого з’їзду РКП почала здійснюватись нова економічна політика, яка означала використання в інтересах побудови соціалізму товарного виробництва, товарно-грошових відносин і економічних методів управління господарством за допомогою госпрозрахунку і матеріального стимулювання. В цих умовах між соціалістичними підприємствами, установами, організаціями виникли господарські спори. Це фактично було наслідком початку НЕПу, суть якого полягала, насамперед, у відмові від адміністративних і переході до економічних методів управління економікою. Для забезпечення успішного проведення цієї політики були також вжиті законодавчі заходи щодо наділення державних підприємств господарсько-оперативною самостійністю, тощо [с.104; 17]

Тому 21 вересня 1922 р. ЦВК РСФСР затвердило положення про порядок вирішення майнових спорів між державними підприємствами і організаціями і закладами, згідно з яким було створено Вищу арбітражну комісію при Раді праці і оборони, арбітражні комісії при обласних економічних радах, а згодом при губернських нарадах. До цього було створено Арбітражну комісію при Вищій Раді Народного господарства і арбітражні комісії при його місцевих органах (профбюро, губнаргоспи) від 3 квітня 1922 року цим комісіям підлягали спори тільки між підприємствами і організаціями, підпорядкованими ВРНГ і його місцевим органам. В Україні Вища Арбітражна комісія при Вищій Раді Народного господарства була утворена постановою РНК УСРР від 3 січня 1924 року, основою діяльності якої було вирішення майнових спорів між держпідприємствами, що підпорядковувались безпосередньо ВРНГ УСРР.

21 листопада 1922 року Рад нарком УСРР затвердив “Положення про порядок вирішення майнових спорів між державними підприємствами і установами”, метою прийняття якого було створення, в першу чергу, спеціальних органів, якими б вирішувалися відповідні спори. Такими органами стали відповідні арбітражні комісії. Насамперед, це була арбітражна комісія при Українській Економічній Нараді. Також на місцях це були арбітражні комісії при губернських економічних нарадах. Вищевказане положення містило норми, що визначали склад арбітражних комісій відповідного рівня, їх компетенцію, порядок розгляду і вирішенню спорів, порядок оскарження рішень комісій, інші процесуальні питання вирішувалися правилами Вищої арбітражної комісії при УЕН [с.105; 7].

Організація арбітражних комісій органів з відповідною компетенцією була завершена фактично до 1924 р. 27 серпня 1923 р. була створена арбітражна комісія в РСФСР. В зв’язку зі створенням Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) була створена арбітражна комісія при Раді Праці і Оборони СРСР.

Арбітражні комісії розглядали справи в складі трьох членів, за обов’язкової участі юриста і господарського керівного працівника. За характером діяльності арбітражні комісії нагадували суди. Провадження в них велося за правилами цивільно-процесуальних кодексів союзних республік, за деякими відхиленнями, що обумовлювалися особливостями підвідомчих арбітражним комісіям справ. Рішення місцевих арбітражних комісій можна було оскаржити у Вищу арбітражну Комісію при Економічній Раді союзної республіки.

В юридичній літературі відзначалося, що діяльність арбітражних комісій, створених на початку НЕПу, обумовлювалися господарсько-економічними умовами того часу. Серед таких умов можна виділити, наприклад, те, що господарського розрахунку не дотримувалися, система договірних відносин була недостатньо розвинутою, договірній дисципліні між державними господарськими органами не надавалось належного значення. Все це позначилося не лише на діяльності, але і на положеннях про арбітражні комісії, які передбачали можливість надання відстрочки або розстрочки виконання, заміняти предмет виконання іншим або грошовим еквівалентом, а за певних обставин – цілком або частково звільняти боржника від зобов’язань або відповідальності. Це, звичайно, не відповідало ні економічним умовам, ні відносинам між підприємствами. Тому арбітражні комісії фактично не вирішували господарські справи між установами, організаціями. Діяльність арбітражних комісій того періоду скоріше нагадувала діяльність якогось державного адміністративного органу, який ставить на перше місце інтереси держави.

Створення комісій на території всього Радянського Союзу пояснювалася тим, що існує певна необхідність “розвантажити” Раду Праці і Оборони від обов’язків розгляду багаточисельних спорів між державними органами по майнових відносинах. [с.32; 8]

З цього випливає, що в навіть в радянській моделі управління суспільством реально існувала велика кількість спорів між підприємствами, установами, організаціями, що і вимагало створення спеціальних органів, основою діяльності яких, власне, і були б вирішення вказаних спорів.

Поряд із цим, суто практичним аспектом необхідно підкреслити також і правовий аспект вирішення проблеми. Якщо в адміністративних органах спори вирішувалися, як правило, в односторонньому порядку шляхом заслуховування однієї із конфліктуючих сторін, то в арбітражних комісіях обидві сторони мали можливість дати свої пояснення, відстоювати свої інтереси. Складалась не