Економічна система УРСР, як і всього Радянського Союзу функціонування на засадах адміністративного регулювання, тому господарська самостійність товаровиробників була мінімальною. Інститут державного і відомчого арбітражу, створений у 1922 р. був пристосований до вирішення спорів між різноманітними частинами єдиної, централізованої державної структури господарювання. Радянські товаровиробники не маючи належної господарської самостійності взаємодіяли між собою відповідно до розпоряджень директивного планування. Це означало, що договір, як такий, не завжди виконував функції опосередкованого правового інструменту товарно-грошових відносин.

За цих умов деякі вчені і практики відносили державний, відомчий арбітраж до органів державного управління або господарського керівництва, хоча питанням про природу їх юрисдикції при цьому залишалось дискусійним. Досить немаловажним є факти, що правовий статус держарбітражу поступово підвищувався. Починаючи з травня 1921 року (з фактичного його створення) держарбітраж був підпорядкований уряду і виконавчим органам на місцях, а потім Верховній Раді та її Президії. Проте, навіть випливаючи з тексту закону “Про державний арбітраж у СРСР”, державний арбітраж не визнавався судовою установою. Ці всі умови досить часто ставали приводом для проведення дискусій на науковому рівня із залученням провідних вчених-юристів, які ставили на меті вирішити подальшу долю арбітражу, його правове і процесуальне забезпечення, та навіть щодо самої назви арбітражу.

Стосовно відомчого арбітражу, то він взагалі діяв на правах структурного підрозділу того або іншого міністерства, державного комітету. Такий статус державного, тим більше відомчого арбітражу не надавав йому необхідних гарантій й незалежності [с. 15, 17]

При вирішенні господарських спорів арбітражі повинні були керуватися не стільки законами, скільки підзаконними актами й вказівками керівників вищих органів державного керування, відомств та ін. Пряма адміністративна залежність і підпорядкованість державного і відомчого арбітражу об’єктивно обумовлювалися пануванням командно-адміністративних методів керівництва економікою майже абсолютною монополією державної форми власності. За таких умов господарювання не було потреби у незалежному інституті для вирішення господарських спорів. Умовам командно-адміністративної системи цілком відповідав міжвідомчий орган або міністерський головком, що за спрощеною системою вирішував спори між державними напівдержавними підприємствами та організаціями.

Вирішення господарських спорів, як таке виступало фактично функцією господарського керівництва, функцією керування. Цю функцію і здійснювали органи арбітражу.

Проте в умовах, коли на поле економічної діяльності виходили все нові і нові суб’єкти господарювання, засновані на різних формах власності, існуючий стан справ не міг задовольнити потреби ринкового механізму, що зароджувався в Україні. Також розширення зовнішньоекономічних зв’язків призводило до того, що сторонами господарських спорів в Україні все частіше почали виступати спільні, міжнародні та іноземні підприємства та організації. Це означало початок процесу “комерціалізації” державних підприємств, що ставило перед собою необхідність забезпечення однакового правового захисту всіх суб’єктів, що господарюють, незалежно від форм власності їхнього майна, підпорядкованості, тощо. Таке завдання системою держаних арбітражів не могло бути виконане. Час від часу проводилась реорганізація органів державного арбітражу. Зокрема, як наслідок такої реорганізації було затвердження постановою Ради Міністрів СРСР від 16 квітня 1938 р. нового “Положення про Державний арбітраж СРСР”, та нової редакції “Правил розгляду господарських спорів державними арбітражами, згодом було затверджено нове “Положення про органи державного арбітражу в Українській Радянській Соціалістичній Республіці” від 5 жовтня 1989 року постановою Ради Міністрів УРСР. Всі ці умови, формування ринкової економіки вимагали кардинального реформування органів арбітражу. Для вирішення конфліктів між господарюючими суб’єктами потрібен був орган, незалежний від законодавчої ти виконавчої влади. Відповідно, виникла потреба у створенні незалежної судової системи, пристосованої до розгляду господарських спрів, а також вирішення цих спорів спеціально призначеним для цього інститутом судової влади.

РОЗДІЛ 2. Правові аспекти створення і організації діяльності арбітражних судів в умовах незалежності України.

2.1 Законодавче закріплення діяльності арбітражних судів у період з 1991 по 2001 р.

На початку 90-х років ХХ століття перед законодавцем як Радянського Союзу, так і союзних республік постало питання про місце арбітражу в судовій системі специфічне арбітражне провадження. Це питання повинно було вирішуватися разом з прийняттям Законів СРСР “Про Вищий арбітражний суд СРСР”, “Про порядок вирішення господарських спорів Вищим Арбітражним судом СРСР” від 17 травня 1991 р. [с. 138, 17]

Ці закони вводились в дію з 1 липня відповідними постановами Верховної Ради СРСР. Також передбачалось, що Уряд СРСР зобов’язаний привести рішення Уряду СРСР у відповідність із зазначеними законами, що і було зроблено. Вказані закони вже передбачали існування або функціонування Вищого арбітражного суду СРСР як відособлено судової інстанції, тобто фактично скасовували подібний орган як одне із знарядь командно-адміністративної моделі управління.

Проте, в грудні 1991р. лідери трьох республік – України, Білорусі і Росії підписали в Біловезькій Пущі (Білорусь) угоду про створення на базі Союзу РСР співдружності незалежних держав, поклавши, таким чином, початок розпаду імперії. Внаслідок цих подій Закон Союзу РСР “Про Вищий арбітражний суд СРСР” так і не був прийнятий в остаточній редакції розпад СРСР для органів арбітражу означав те, що діяльність таких органів знайшла своє законодавче закріплення і подальше удосконалення вже в незалежних республіках.

В УРСР Закон “Про арбітражний суд” був прийнятий Верховною радою України 4 червня 1991 р. таким чином, вперше в історії СРСР сформувалася самостійна система арбітражних судів в окремій республіці. Вказаний закон визначив прерогативи арбітражного суду саме як ланки судової влади, що здійснює правосуддя в господарських відносинах.

Даний закон також визначив, що арбітражний суд в Україні є Конституційним органом правосуддя у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами.

Закон України “Про