Законодавче закріплення дальності арбітражних судів після 1991 р. характеризувалося тим, що вже була чітка оформленість діяльності арбітражних судів, також на достатньому рівня було вирішення питання про підвідомчість, підсудність, тощо.

Зокрема, чітко передбачалось, що арбітражним судам підвідомчі:

справи по спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарський договорів, по спорах про визначення недійсними актів ненормативного характеру з підстав, зазначених у законодавстві, за винятком певний випадків

справи про банкрутство

справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань. Віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Також чітко встановлювалась виключна підвідомчість справ, згідно з якою віднесені до компетенції арбітражного суду Республіки Крим, арбітражного суду області, міст Києва і Севастополя справи по спорах, що виникають з договору перевезення, в якому одним з відповідачів є орган транспорту, розглядається арбітражним судом за місцезнаходженням цього органу.

Нове законодавство про арбітражні суди вже встановлювало певну специфічну організацію арбітражних судів в Україні. Згідно з цією організацією систему арбітражних судів в Україні складають Вищий арбітражний Суд України, арбітражний суд республіки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва і Севастополя. Також визначалось, що верховною радою України за поданням голови Вищого Арбітражного суду можуть утворюватись і інші ланки арбітражних судів (міські, районні, міжрайонні арбітражні суди, що в Україні після проголошення її незалежності почався процес приватизації державної власності, створювалися все нові суб’єкти господарювання, господарські відносини набували з часом все більших обсягів, господарська діяльність була досить розвиненою і розгалуженою, іноді тісно переплітаючись з іншими видами діяльності. Ці підстави зумовлювали виникнення (або могли зумовлювати) величезної кількості конфліктів між суб’єктами господарювання, державою на території якоїсь окремої, або окремих адміністративно-територіальних одиницях, що в наслідку зумовлювало і необхідність створення додаткової ланки арбітражного суду в даній територіальній одиниці.

Виходячи з природи арбітражного суду, законодавець цілком слушно розширив коло категорій господарських спорів для розгляду арбітражними судами.

Державні арбітражі раніше не мали права розглядати спори про податки та неоподатковувані платежі, що стягувалися до бюджету, спори на суму менше ніж 100 карбованців, спори між підприємствами, установами, організаціями, які виникли у зв’язку із здійсненням банками фінансового контролю за невикористанням коштів та капітальні внески. Визначені категорії справ раніше розглядалися органами виконавчої влади, а в умовах незалежності України були віднесені до компетенції арбітражних судів.

Деякі категорії господарських спорів до прийняття арбітражного процесуального кодексу розглядалися загальними судами. До таких спорів належали спори за участю іноземних юридичних осіб, спільних підприємств, міжнародних об’єднань і організацій СРСР та інших країни – не членів СЕВ: спори, що виникають із договорів перевезення вантажів у прямому міжнародному залізничному і повітряному вантажному сполучення між державними підприємствами, установами організаціями, з однієї сторони, і органами залізничного або повітряного транспорту з іншої сторони: споруди за участю колгоспів, міжколгоспних підприємств, організацій або їх об’єднань.

Відповідно, цілком закономірно, що зазначені спори як господарські за своїми об’єктивним кодексом до підвідомчості арбітражних судів.

Закон України “Про Арбітражний суд” визначив основні завдання арбітражного суду, зокрема:

захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин;

сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин;

внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності.

серед принципів організації і діяльності арбітражного суду виділялися законність, незалежність (в тому числі і від органів законодавчої і виконавчої влади); підкорення тільки законові; рівність сторін перед законом і арбітражним судом; арбітрування.

Арбітражний суд створювався на засадах призначення всіх арбітрів Верховною Радою.

Підсумовуючи вищесказане, необхідно відзначити, що в особі арбітражних судів судова Влада одержала спеціалізовані судові установи або органи, які мають прерогативи вирішувати господарські спори, які раніше розглядалися загальними судами (до не зовсім відповідало їх компетенції, умовами про підвідомчість, тощо), а також органам виконавчої влади (що, знову ж таки, не відповідало природі їх компетенції). Наприклад, спори щодо податків і не оподатковування платежів, що виникали між підприємствами (організаціями) – платниками і фінансовими органами, були підвідомчі фінансовим органам. Ця очевидна неправомірність (фінансовий орган розглядав справи, в яких він був однією з сторін) не сприяла належному розгляду справ і забезпеченню законності і правопорядку в державі.

В редакції закону „Про арбітражний суд” 1991 р. в ч.2. ст. 12 передбачалося також надання вищому арбітражному суду України права законодавчої ініціативи до Верховної Ради України. Це сприяло б розвитку самостійності та нормотворчої спрямованості в діяльності Вищого арбітражного суду. Саме арбітражні органи володіють ні з чим не зрівняним досвідом, узагальненими даними, матеріалам щодо практики застосування законів та інших нормативних актів. Усе це могло б використовуватися для науково-правової експертизи законопроектів, ініціативної постановки питань про вдосконалення законодавства [с. 22; 10]

Також досить суттєвою зміною в системі арбітражних судів України було те, що вищий арбітражний суд України став остаточною інституцією з перевірки рішень арбітражних судів.

Арбітражний процесуальний кодекс України від 1991 р. надав можливість забезпечити реалізацію передбачених законом України „Про арбітражний суд” принципів арбітражного судочинства, визначив і чітко окреслив процесуальні права та обов’язки учасників арбітражного процесу, регламентував порядок розгляду спорів, винесення рішень по ним, перевірки законності винесення рішень, тощо. [6]

Проте формулювання тексту деяких статей або частин статей арбітражно-процесуального кодексу 1991 р. досить часто