Деякі категорії справ, що мали особливе політичне значення, судові палати розглядали по першій інстанції з участю громадських представників.

Справи про державні, посадові і релігійні злочини судова палата розглядала в складі чотирьох коронних суддів і__трьох громадських представників.

В складі правлінського сенату в якості верховного касаційного суду створювались два департаменти: один - для кримінальних, другий – для цивільних справ.

Склад сенаторів і членів судових палат формувався із найбільш реакційної частини дворянства. Для заміщення посад судового відомства було встановлено стажування на протязі двох-трьох років.

Розділ IV.

Прокурорський нагляд та адвокатура

За статутом про судоустрій прокурорський нагляд здійснювався обер-прокурорами і товаришами прокурорів під зверхнім наглядом міністра .юстиції як генерал-прокурора.

В окружному суді і окружній палаті затверджувались посади прокурорів і товаришів прокурорів, а при касаційних департаментах обер-прокурорів і їх товаришів.

Крім _загальної прокуратури в Російській імперії функціонувала ще військова і військово-морська прокуратура.

Від кандидатів і на заміщення прокурорських посад вимагалась закінчена вища юридична освіта і особлива політична благонадійність. Щербіна П.Ф. «Судова реформа 1864р. на Правобережній Україні». Л., 1974р.-с.94.

За статутом про судоустрій був введений також інститут нотаріату. В столиці, містах затверджувались посади нотаріусів. Був введений і інститут судових приставів. Ці посади затверджувались при касаційних департаментах сенату, судових палатах, окружних судах і з'їздах мирових суддів. Особи, які вступали па посаду судового пристава, повинні були внести заставу і скласти присягу. В окрузі судової палати створювалася рада судових приставів, що складалася із старшини ради і членів.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення в XIX ст. Судової реформи, в результаті якої поряд з її проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний рівний для всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплене і право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 року (зокрема, за «Учреждением судебных установлений»).

Адвокати йменувались повіреним і поділялися па дві категорії - присяжних і приватних.

Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту її практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного — не менше_п’яти років.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування шляхом обрання при округу судової палати рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша).

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття із числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил;: призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до одного року, виключення із числа присяжних повірених, віддання до суду) та ін.

Заpaxованому до числа присяжпих повірених рада видавала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома.

Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежав від їхньої домовленості з довірителями. За поданням судових палат і рад присяжних повірених міністром юстиції кожні три роки встановлювалася такса, яка після її затвердження у законодавчому порядку. Також публікувалася. Слід, зауважити, що передбачався й певний порядок надання безкоштовної юридичної допомоги.

Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтереси своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності.

Тоді ж вводився й інститут, так званих, приватних повірених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання свого знання їм необхідно було скласти екзамен в окружному суді aбо судовій палаті, які й видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. Прізвища осіб, котрі отримали таке свідоцтво, публікувалися в «Губернських відомостях». На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю. Святоцький О.Д., Михеєнко М.М. «Адвокатура України». К. 1997р.-с.21-22.

Розділ V.

Кримінальний і цивільний процес за „судовими

статутами" 1864 року

В період середини (50-тї - 60-ті роки) XIX століття завершилося виділення в самостійній галузі кримінально-процесуального та цивільно-процесуального права. Буржуазні принципи судового процесу, які були проголошені реформами, залишалися в цілому незмінними до початку XX століття, хоча реакційні кола прагнули звузити ліберальний характер судочинства.

В статуті кримінального судочинства від 20 листопада 1864 року сказано, що його метою є виявлення так званої матеріальної істини відносно події або дії, визнаного злочинним, і покарання дійсно винного в здійсненні злочину чи проступку.

Для досягнення мети було відмінено теорію формальних доказів за Статутом законів і вводились нові начала в оцінці доказів за внутрішнім переконанням суддів. Загальні начала статуту проголошували, що ніхто не може бути наказаний за злочини і проступки, не будучи засудженим до покарання вироком належного суду, що набрав законної сили (стаття 1). Встановлювалось, що в кримінальних справах кожен несе відповідальність лише сам за себе (стаття 15). Влада обвинувальна відрізнялася від судової. Вирок виносився не інакше, як через перевірку і доповнення в залі суду доказів, що виявлені досудовим (попереднім) слідством.

Судам заборонялося призупинити рішення справи під приводом неповноти, незрозумілості або протиріччя законів і за вироком залишати