Вперше за всію історію людину поставили перед дилемою: бути віруючим чи атеїстом, йти до раму чи ні. Основний закон держави – Конституція у ст.. 35 говорить: “Кожен має права на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідування будь-яку релігію, або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи чи обряди.

Діяльність релігійних організацій, їхнє життя в нашій державі регулюється різними законодавчми актами і на сьогоднішній день їх є чимало. Проц есказано в ст. 92 Конституції України.

Право на свободу совісті регулює Закон України, “Про свободу совіті та релігійні організації”, ухвалений 23 квітня 1992р. Стаття І цього закону гарантує право на свободу совісті, згідно з Конституцією та Декларацією про державний суверенітет, нормами Міжнародного права, соціальної справедливості, захисту прав та законних інтересів громадян, незалежно від їхнього ставлення до релігії, а також створення благодатних умов для співробітництва і злагоди між церквою і державою, розвитку суспільної моралі та гуманізму.

У статті ІІІ цього Закону ми читаємо: «Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає в себе приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором, і вільно одноособово чи разом з іншими сповідувати свої релігійні чи атеїстичні переконання».

Релігійне життя, як і життя держави, не стоїть на місці, воно так само прогресує, і при цьому держава своїм законодавством старається його регулювати. Деколи воно є не досконалим і повністю не відповідає вимогам сьогодення, то тільки спільна співпраця юристів богословів і інших фахівців зможуть впорядкувати правові відносини між церквою і державою.

Держава старається дотримуватися норм міжнародного права, норм якими користується весь цивілізований світ. Релігійні організації як юридичні особи в правовідносинах з державою взаємними, що врегульовані цивільним правом, а звідси вони повинні знайти своє відображення в цивільному законодавстві України.

Маючи у своїй власності монастирі і інші церковні будівлі, церква підлягає під Закон «По власність», ухвалений 7 лютого 1991р. У законі поряд з іншими положеннями відображено положення про колективну власність релігійних організацій та юридичних осіб. Враховуючи різносторонній зв’язок держави і церкви, ми бачимо, що акту вальніть відносин держави і церкви зачіпає всі сфери суспільного життя, що відображено в таких нормативно-правових актах як:

Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991р.

Закон України «Про господарські товариства» від 17 вересня 1991р.

Закон України «Про засоби масової інформації України» від 16 листопада 1992р.

Розпорядження КМ «Про заходи щодо повернення культового майна» від 22 червня 1994р.

Та це тільки початок переліку нормативно правових актів, які регулюють правовідносини держави і церкви. Насправді їх є набагато більше, що є доказом того, що церква і держава не можуть існувати одне без одного, а їхня співпраця є основою духовної та юридичної культури громадянина. Адже доки нація навідує своєю внутрішньою свідомістю різницею між добром і злом доки в України буде беззаконня й хаос, іншими словами, церква має стати тією рушійною силою, яка допоможе змінити як менталітет нації в цілому так і менталітет кожного суб’єкта суспільства. Із зміною духовних цінностей наше суспільство стане більш духовно багатим й гармонійним, адже запорукою порядку й закону буде громадянин нашої держави, кожен з нас буде захищати наше суспільно в цілому, знищуючи зло, беззаконня, хабарництво, тощо. Не потрібні будуть тюрми і лагеря, адже кожен право свідомий, духовно багатий громадянин буде пропонувати допомогти державі, а не обдурити її, обійти законодавство. Кожен громадянин відчує себе частиною нашої держави яка дбає про нього і захищає його, а не гнобить його та використовує як це було колись і як це є тепер. Так не кожен політик бачить і хоче бачити яка біда спіткала Україну. Біда яка називається: Духовною деградацією суспільства» де втрачається не тільки те що відрізняє нас від тварин і що роблять на людиною (людяність, гуманність, доброта, чесність) але й підірвала підвалини довіри до нашого законодавства та держави в цілому. І тому церква як і багато сторіч назад стоїть на захисті нашої української державності та моральному устрої нашої держави, що дає на віру в наше майбутнє.

Безперечно державотворення – складний процес в його процесі спільноти віруючих відіграли важливу роль. Церква боролася за рідну українську мову національне книговидавництво, моральне виховання народу відкривала навчальні заклади, займалися благодійницькою діяльністю завдяки релігії в суспільстві утворилися величезні моральні ідеали, сталі етичні норми, які забезпечували самозбереження і розвиток людини. Тепер законодавчих органів держави потрібна послідовна законодавча політика, спрямована на створення сприятливих умов для діяльності релігійних організацій, які є активними учасниками різноманітних правовідносин. Що й буде запорукою розвитку здорового нашого суспільства, й розвитку та процвітання української держави.

Використана літературі і джерела:

1. Конституція України.

2. Закон України про свободу совісті та релігійні організації від 23 квітня 1991 p.. Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 p., №25, ст. 283.

3. Постанова Ради Міністрів УРСР про перелік культових споруд, які не підлягають передачі в постійне користування релігійним організаціям від 5 квітня 1991 р, №83.

4. Розпорядження Президента України про повернення релігійним організаціям культового майна від 22 червня 1994р, №53.

5. Указ Президента України про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна від 4 березня 1992р. № 125.

6. Закон України про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні від 16 листопада 1992 p.,