дане правопорушення повинна бути усунено, мають бути застосовані заходи для того, щоб воно більше не повторювалось, якщо, навіть, умисну чи необережності у його вчиненні і не було. Таким чином, на думку М.Строговича, правопорушення має місце, навіть тоді, коли особа скоїла його невинно. Він твердить: встановлення вини необхідно, коли вирішується питання про відповідальність. Тому поняття правопорушення не повинно містити як необхідний елемент вину в специфічному його значенні. Таким чином, підстави породжують наслідки за умови настання певних обставин. А тому притягнення особи до відповідальності повинно мати не тільки підстави, а й умови. Факт вчинення правопорушення не свідчить про те, що особа котра його скоїла, обов’язково буде нести юридичну відповідальність.
Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ця вимога покладає на суди всю повноту відповідальності за правильне застосування до осіб, які вчинили злочин, кримінального покарання.
Забезпечення в основному виконання законодавства, що регламентує призначення кримінального покарання, суди в окремих випадках допускають помилки, які негативно впливають на ефективність виправлення і перевиховання засуджених та на стан правопорядку в державі.
ПОНЯТТЯ ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО МЕТА
Вирішення питання про організацію покарання залежить не лише від побудови самої системи покарань, а головним чином від того, за яких умов державного життя, духовних і матеріальних сил держави і народу здійснюється організація каральної діяльності та під впливом яких факторів перебуває державна влада, що організовує і проводить таку діяльність.
Основною тенденцією боротьби зі злочинністю, особливо в умовах переходу до ринкової економіки, спаду виробництва, зниження життєвого рівня людей, має бути, з одного боку, більш жорстка каральна діяльність щодо насильницької злочинності, тяжких і особливо тяжких злочинів з боку мафіозних і корумпованих злочинців, а з іншого – пом’якшення покарання щодо злочинів невеликої тяжкості.
Досягти встановленої кримінальної законом мети покарання можливо лише за різноманітності видів покарання, що дає змогу суду в кожному конкретному випадку при визначенні винній особі покарання застосовувати принцип індивідуалізації та справедливості відповідальності.
При цьому в законі чітко визначено вид кожного покарання, його підстави й умови, розмір, порядок та межі застосування. Примусові заходи боротьби зі злочинністю позбавлені таких видів покарань, які несуть у собі заподіяння засудженому тілесних ушкоджень, фізичних страждань, приниження честі і гідності засудженого.
Система покарань – це визначені у кримінальному законі види покарань, які розміщені відповідно до ступеня їхньої тяжкості. В основу побудови системи покарань чинного КК України покладено, з одного боку, поділ покарань на основі й додаткові, а з іншого – критерій їх порівнювальної тяжкості за традиційним низхідним принципом – від біль суворих до менше суворих видів покарань. Цей принцип деякою мірою орієнтує суд на застосування більш суворих видів покарань. Інший, більш гуманний принцип має система покарань проекту Кримінального кодексу України, прийнятого в першому читання Верховною Радою України в 1998 р. Цей підхід до створення системи покарань свідчить про значний розвиток принципу гуманізму і справедливості покарання. Така система певною мірою є орієнтиром для суддів стосовно того, що суд лише за не можливості застосувати більш м’який вид покарання має застосувати більш суворий вид покарання.
Виходячи з цього, ми викладемо систему покарань за висхідним принципом – від менш суворого до більш суворого покарання.
Характерними ознаками системи покарань є те, що вона: а) включає вичерпний перелік видів покарань і лише ним має керуватися суд при визначенні покарання; б) визначає розміщення видів покарань залежно від тяжкості кожного з них; в) допускає в деяких випадках м’якого виду покарання; г) передбачає певне співвідношення виді покарань між собою. Види покарань поділяються на три групи: 1) основні покарання; 2) додаткові покарання; 3) покарання, що можуть призначатися як основні, так і додаткові.
Основні покарання – це ті покарання, які можуть застосовуватися лише самостійно і не можуть бути приєднані [с. 195 №5] до інших покарань. До основних покарань. До основних покарань, визначених у частинах 1 і 2 ст. 23 КК, належить: громадська догана; штраф; позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю; виправні роботи без позбавлення волі, а щодо військовослужбовців строкової служби – направлення у дисциплінарний батальйон; позбавлення волі на певний строк та довічне позбавленні волі.
Додаткові покарання – це ті покарання, які можуть застосовуватися разом з основними, вони лише доповнюють основні покарання. За ч. 3 ст. 23 КК додатковими покараннями визнаються: позбавлення батьківських прав; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу; конфіскація майна. Два види цих покарань, а саме: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу та позбавлення батьківських прав, не передбачені у санкціях статей Особливої частини Кодексу. Вони застосовуються за наявності умов, передбачених відповідно ч. 1 ст. 37 та ст. 38 КК.
До покарань, які можуть застосовуватися як основні, так і додаткові належать: штраф, а також позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю ч. 4 ст. 23 КК.
У юридичній літературі покарання поділяються ще на кілька груп: на покарання, пов’язані з позбавлення волі; і покарання, не пов’язані з позбавленням волі; за суб’єктом – на загальні покарання [ст. 196 №5] і спеціальні [ст. 196 №57]. Покарання залежно від тривалості виявленого впливу на засудженого поділяються: на строкові, що передбачають мінімальний і