ЗМІСТ:

Вступ.

Висновок

Вступ

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про власність" власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, держав-на. При цьому в законі встановлено, що всі форми власності є рівноправними.

Інакше регулюються відносини власності в Конституції України. По-перше, у Конституції (статті 41, 116, 142 і 143) щодо власності вживаються терміни "приватна", "державна" та "кому-нальна" і нічого не говориться про колективну власність. При цьому комунальна власність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається відокремлено від державної. По-друге, на відміну від Закону України "Про власність" у Консти-туції йдеться не про рівноправність форм власності, а про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ч. 4 ст. 13). Зазначені новели зумовлюють необхідність внесення відповідних змін до Закону "Про власність".

Економічні відносини власності дістають юридичне закріплення у праві власності, яке виникає внаслідок правового регулювання зазначених економічних відносин. Пра-вове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об'єктів власності пев-ному суб'єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реаліза-ції стосовно різних об'єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відно-сини власності, становить право власності в об'єктивному розу-мінні. Суб'єктивне право власності визначається Законом Украї-ни "Про власність" та Цивільним кодексом як врегульовані зако-ном суспільні відносини щодо володіння, користування і розпо-рядження майном. Володіння - це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками - індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Користування - це вилучення з речей їхніх корисних властивос-тей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби інди-віда чи колективу. Розпорядження - це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здій-снює володіння, користування і розпорядження речами (матері-альними благами) за своїм інтересом, незалежно від волі і бажан-ня інших осіб.

Кожне із зазначених повноважень власник може передати ін-шій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Так, при зда-ванні майна до камери схову володіння ним здійснює охоронець; орендар користується зданим йому в оренду чужим обладнан-ням; комісіонер володіє і розпоряджається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець, ні орендар, ні комісіонер власника-ми майна, що перебуває в їх володінні, не стають. Право власнос-ті продовжує належати тому, кому воно належало до здавання майна на схов, в оренду чи на комісію.

Можливі й такі випадки, коли права володіння, користування і розпорядження одночасно зосереджуються в особи, яка не є власником майна.

1. Загальні поняття права приватної власності громадян

Революція 1917 року започаткувала по-яву нової соціалістичної суспільно-економічної формації, основ-ною метою якої стало знищення насильницькими методами за-роджуваних в Росії та в інших республіках колишнього Союзу РСР відносин капіталістичної приватної власності і розповсюд-ження режиму соціалістичної власності на знаряддя праці та за-соби виробництва. Для громадян основною індивідуальною фор-мою привласнення певних матеріальних благ стала особиста власність.

Примусова ліквідація капіталістичної приватної власності роз-почалася після проголошення на II Всеросійському з'їзді Рад (25-26 жовтня 1917 р.) Радянської влади (в Україні - 11-12 грудня 1917 р.). Процес фактичної ліквідації приватної влас-ності і утвердження особистої власності продовжувався майже до кінця 30-х років. Відповідно ж юридичного оформлення пра-во особистої власності громадян набуло в Конституції СРСР 1936 р. і в Конституції УРСР 1937 р. Найбільш повне і детальне врегу-лювання відносини особистої власності одержали в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) і Цивільному кодексі Української РСР (1963 р.). Норми про осо-бисту власність громадян зберігали своє значення і дію до прий-няття в Україні нового законодавства про власність (1991 р.) та інших законів ринкової орієнтації.

Норми цивільного законодавства про особисту власність базу-валися на відповідних ідеологічних постулатах марксистсько-ле-нінського вчення про власність в соціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні оз-наки особистої власності і її місце в соціалістичній економіці, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму присвоєння результатів своєї праці лише з метою задоволення особистих по-треб. При цьому К.Маркс і Ф. Енгельс особисту власність ви-значали як особисто придбану своєю працею, що створює осно-ву особистої свободи. Отже, в марксистсько-ленінському вченні про особисту власність в соціалістичному суспільстві визначаль-ними стали ідеї про її трудове походження і споживчий харак-тер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне юридичне оформ-лення у всіх законодавчих актах. Так, у ст. 13 Конституції СРСР 1977 р. (у редакції до 14 березня 1990 р.) вказувалося, що основу особистої власності громадян СРСР складають трудові доходи (аналогічна норма містилася і в Конституції УРСР 1978 р.). Відпо-відно дозволялось мати в особистій власності предмети вжитку особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього гос-подарства, жилий будинок і трудові заощадження.

Наведений перелік хоч і не є вичерпним, але свідчить про те, що за законом громадянам дозволялось мати в особистій власності лише майно споживчого характеру, за деякими незначними винятками. Так, громадяни мали право набувати в особисту власність певне майно виробничо-господарського призначення для ведення підсоб-ного господарства, заняття індивідуальною трудовою діяльністю. В особистій власності не могли знаходитись об'єкти виключної дер-жавної власності - земля, її надра, води, ліси, основні засоби ви-робництва засоби транспорту, зв'язку, банки (ст.ст. 21, 22 Основ цивільного законодавства 1961 р., ст. 90 ЦК УРСР 1963