На окремі об'єкти права особистої власності громадян в законо-давстві передбачалися обмеження щодо їх кількості або розмірів (наприклад, щодо жилих будинків, нежилих будівель, продуктив-ної і робочої худоби, дозволених дрібних засобів виробництва). І хоч для переважної більшості об'єктів права особистої власності законодавець не встановлював прямих кількісних обмежень, мож-ливості громадян у створенні особистої власності знаходилися у безпосередній залежності від чітко визначених розмірів оплати праці в суспільному секторі народного господарства, яка в умовах соціа-лізму вважається головним регулятором міри праці і споживання. Здійснення громадянами права особистої власності та обсяг їх правомочностей повністю підпорядковувалися суто особисто-спо-живчому призначенню такої власності. Формально на відносини власності громадян поширювалося загальне правило ст. 86 ЦК УРСР 1963 р. про те, що «власникові належать права володіння, користу-вання і розпорядження майном у межах, встановлених законом». Тобто, діяло правило: власник вправі вчиняти правомочності щодо майна лише в межах, окреслених законом. Відповідно громадяни могли примножувати своє майно лише за підставами, перерахованими в законодавчих актах, під загрозою неможливості виникнення на таке майно права власності, набуте за іншими підставами.

Особливу роль в недопущенні «збагачення» громадян відігравала норма про те, що особиста власність не повинна «служити для одержання нетрудових доходів, використовуватись на шкоду інте-ресам суспільства» (ч. ІІІ ст. 88 ЦК УРСР 1963 р.). Громадянам заборонялося займатися приватнопідприємницькою діяльністю і використовувати для цього власне майно, здавати його за догово-рами найму за плату в розмірах, перевищуваних граничні межі, встановлені законодавчими актами. Звертає на себе увагу відсутність конкретних критеріїв для визначення дійсного змісту понять «не-трудовий доход» і «використання майна на шкоду інтересам су-спільства». Не знаходили вони однозначного тлумачення ні в су-довій практиці, ні в юридичній науці. Така невизначеність сприяла застосуванню зазначеної норми в інтерпретації, що змінювалась залежно від коливань в ідейно-політичному курсі керівництва СРСР і союзних республік і, що в кінцевому результаті призводило до істотних порушень майнових прав громадян (наприклад, в період так званої кампанії «боротьби з нетрудовими доходами», проведе-ної відповідно до Постанови ЦК КПРС від 15 травня 1986 р. «Про заходи по посиленню боротьби з нетрудовими доходами» і прий-нятих в її розвиток законодавчих актів). Громадянам дозволялося лише займатися визначеними в законодавстві окремими видами індивідуальної трудової діяльності. Основним же джерелом форму-вання особистої власності для переважної більшості громадян слу-гувала праця в соціалістичному громадському секторі економіки.

Наступною важливою ознакою особистої власності громадян був її похідний характер від соціалістичної власності, що безпо-середньо відзначалося в преамбулі ЦК УРСР 1963 р. Отже, існу-вання в СРСР і УРСР особистої власності було обумовлене па-нуванням соціалістичної власності, соціально-державним устроєм та всеохоплюючою дією комуністичної ідеології.

Однак в кінці 80-х - на початку 90-х років стали відбуватися такі соціально-економічні і політичні процеси, які засвідчили подальшу безперспективність соціалістичного шляху розвитку суспільства, започаткували умови для кардинального реформу-вання правового регулювання відносин власності в СРСР і в УРСР. В надрах соціалістичної економічної системи на базі ок-ремих нових відносно прогресивних законодавчих актів (законів СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність», «Про кооперацію в СРСР», «Про оренду і орендні відносини в СРСР») фактично розпочав утворюватися новий сектор економіки. В зазначений період невдачами закінчувалися неодноразові спроби реформу-вання економіки і створення так званого «соціалістичного рин-ку», що в свою чергу спричинило прискорення дезінтеграційних процесів в СРСР, а відтак і його розпад. На основі Декларації про державний суверенітет України Верховна Рада України 3 серпня 1990 р. прийняла Закон «Про економічну самостійність Української РСР», в ст.4 якого передбачалося три форми влас-ності: державна, колективна; індивідуальна (особиста і приватна трудова). Детальну правову регламентацію власність громадян одержала в Законі України «Про власність». При цьому індиві-дуальна (особиста і приватна трудова) власність за своїм розта-шуванням стала передувати іншим формам власності.

Індивідуальна власність громадян, як одна з форм власності в Україні, проіснувала досить недовго. 7 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України», яким замість права інди-відуальної власності була введена нова форма власності - «пра-во приватної власності», що ознаменувало собою перемогу при-хильників ринкових реформ. Введення приватної власності, од-нак, не призвело до істотних змін в переліку об'єктів права влас-ності, визначеного Законом України «Про власність» (в первісній редакції) стосовно права індивідуальної власності, що засвідчи-ло притаманність останній всіх ознак приватної власності.

Таким чином, в 1992 р. завершилося остаточно юридичне ви-знання приватної власності в Україні, що, однак, не зняло гос-троту проблеми подальшого врегулювання відносин власності громадян, оскільки відповідні норми ЦК України 1963 р. не за-знавали змін, адекватних суспільно-економічним відносинам. Переважна частина норм цього Кодексу фактично вступила в суперечність з новим законодавством про власність, що пород-жувало небажаний правовий вакуум в регулюванні важливої сфери цивільних правовідносин. Лише 16 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін в Цивільний кодекс і деякі законодавчі акти. Зокрема, з ЦК України були виклю-чені: глави 7, 8, 9, статті 87, 87, 88, 100-104, 106, 108, 111, 117, 120-127. Ст. 86 була викладена в редакції ст.2 Закону України «Про власність» з введенням до неї нової частини шостої, в якій зазначається, що відносини власності регулюються Законом України «Про власність», Цивільним кодексом, іншими законо-давчими актами. Цілком зрозуміло, що головним джерелом пра-вового регулювання відносин власності громадян став Закон України «Про власність», а інші законодавчі акти набули зна-чення субсидіарних. їх аналіз дає певне уявлення про поняття права приватної