Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника та захисту його прав. Пору-шення особою відповідних правових норм може позбавити її такого захисту або навіть призвести до припинення права власності.

Власник, як зазначається в ст. 4 Закону України "Про власність", має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому сере-довищу, не порушувати права та охоронювані законом інте-реси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територі-альних утворень і держави. І лише у випадках і порядку, вста-новлених актами законодавства України, діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недодержання власни-ком встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умо-ви, що здійснення їх не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.

У період переходу України до ринкових відносин у новому цивільному законодавстві набирає реального змісту формула: дозволяється все, що не заборонено законом. Не заперечую-чи можливість її застосування в інституті права власності, на наш погляд, слід обов'язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перелічу-ються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних кри-теріїв визначення правомірності чи неправомірності дій влас-ників є цілком виправданим і не суперечить закону. Це сто-сується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встанов-люватися як щодо сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значен-ням для власника і оточуючих осіб.

Володіння об'єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її у сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім'ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник має право передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права влас-ності. Власник не завжди може бути заінтересований мати майно у своєму фактичному володінні. Наприклад, власник кількох квартир може задовольнятися проживанням в одній з квартир, виходячи з власних потреб. Більше того, можливі ситуації, коли фактичне володіння майном для власника є недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють грошо-вими сумами в межах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові ж суми вкладають у кредитні установи, ак-ції, інші цінні папери, оскільки це надає їм можливість одер-жувати дивіденди чи інший прибуток.

Користування майном також є для власника одним з най-важливіших рушійних мотивів у набутті права власності, ос-кільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб. Ко-ристування, як і володіння, власник може здійснювати само-стійно або спільно з іншими особами. Він має право вимагати усунення перешкод з користування своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді користування власністю можли-ве лише при додержанні громадянином тих чи інших спеці-альних умов. Так, для самостійного користування автомобі-лем, літаком чи іншим транспортним засобом треба мати від-повідне посвідчення на право керування, для експлуатації житлового будинку, деяких його комунікацій мають бути до-держані протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавлений можливості, всупереч власній волі, користувати-ся своєю власністю, зокрема у разі арешту майна у зв'язку зі скоєнням злочину чи його засудженням до позбавлення волі.

Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимча-сової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох ви-падках без права розпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності (наприклад, щодо права власності на грошові кошти). Реалізуючи свої грошові доходи, громадя-ни набувають у власність чи тимчасове користування майно, отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб. Завдяки праву розпорядження громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяль-ність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.

Наділяючи власника максимально можливими повнова-женнями з володіння, користування розпорядження майном, законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була заборона громадянам одержувати від своєї власності "нетрудові доходи". Нині ця заборона не діє, оскільки гро-мадянам надано право одержувати прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не забороненим за-коном. Зрозуміло, що використовуючи своє майно для систе-матичного одержання прибутків, громадянин зобов'язаний додержуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльності суб'єктів цивільних правовідносин. Водно-час для нового законодавства ринкової орієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна (валютних цінностей, зброї, земельних ділянок тощо).

Законодавство може встановлювати обмеження або забо-рони щодо ввезення в Україну, вивезення з України та тран-зит через її територію товарів та інших предметів деяких видів (ст. 51 Митного кодексу України). Так, Кабінет Міністрів Ук-раїни своєю Постановою від