Найнеобхіднішими економіко-правовими ознаками для ви-значення сутності приватної власності, як і будь-якої іншої існу-ючої форми власності, насамперед можуть слугувати: її об'єктний склад; її суб'єктний склад; обсяг правомочностей власника; ха-рактер співіснування приватної власності з іншими формами власності.

Відповідно до ст.13 Закону України «Про власність» об'єктами права приватної власності (в первісній редакції - індивідуаль-ної власності) є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього гос-подарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення (п.1). Окрім того, об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші ре-зультати інтелектуальної праці (п.2).

З правової точки зору особливої необхідності в законодавчому закріпленні такого деталізованого орієнтовного переліку об'єктів права приватної власності громадян не існує. Введення його в Закон України «Про власність» все ж таки мало певну соціаль-но-політичну роль в адаптації суб'єктів цивільних правовідно-син до нових відносин власності. Оскільки ця мета фактично вже досягнута, в новому ЦК України перелік об'єктів права при-ватної власності громадян має бути сформульований за узагаль-нюючими критеріями, а саме: об'єкти особисто-споживчого при-значення; об'єкти виробничо-підприємницького призначення; об'єкти інтелектуальної праці. В принципі, таке майно може належати суб'єктам будь-якої іншої форми власності.

У Проекті Цивільного кодексу України в редакції від 25.08.96 р. запропонована наступна норма: «У власності фізичних осіб - суб'єктів права приватної власності - може перебувати будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть належати фізичним особам» (ст.321). Запро-понований підхід до визначення об'єктного складу приватної власності громадян, хоч і відмінний від його визначення в За-коні України «Про власність», але також має свої вразливі місця, оскільки є надто абстрактним, що є небажаним явищем для кон-струювання правових норм. Це може створювати також певні труднощі при застосуванні правової норми на практиці.

Важливою є норма п. 3 ст. 13 Закону України «Про власність» про те, що склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбаче-них законом. Тобто проголошується принцип: громадяни мо-жуть мати у власності будь-яке майно, у будь-якій кількості чи цінності, якщо законом не встановлено безпосередніх обмежень. Зрозуміло, що такі обмеження мають носити винятковий харак-тер, обумовлений'від повід ними загальнодержавними інтереса-ми, міжнародними угодами і принципами, умовами підприємницької діяльності. Формально подібний принцип пев-ною мірою діяв і щодо особистої власності громадян, об'єктами якої, як вже зазначалося, було переважно майно особисто-спо-живчого призначення. Водночас вартість цього майна фактично обмежувалася існуючою в соціалістичній економіці жорсткою системою оплати праці і споживання. Безперечно, що і в умовах переходу до ринкової економіки мають діяти певні регулятори джерел достатку громадян з метою недопущення різкої дифе-ренціації населення, а відтак і поділу його лише на багатих і бідних. Такими регуляторами в сучасних умовах можуть бути, наприклад, норми фінансово-податкового законодавства.

Відповідно до Закону України «Про власність» суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших республік (в первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства. Громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства користуються пра-вами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передба-чено законодавчими актами України (ст.11).

Таким чином, нове законодавство про власність визнало суб'єк-тами права приватної власності лише фізичних осіб, що відпові-дає загальній концепції Закону «Про власність». Що ж до юри-дичних осіб, то за чинним законодавством вони є суб'єктами права колективної власності. В юридичній літературі, однак, було піддано надзвичайно гострій критиці поняття «колективна власність». Багато українських вчених прямо висловилися проти подальшого збереження в законодавстві про власність конструкції колективної власності (О.А.Пушкін, Я.М.Шевченко, А.М.Бандурка та ін.), які аргументовано довели недоцільність подальшого існу-вання колективної форми власності. Так чи інакше, але дискусії щодо форм власності сприяли відповідному формуванню гро-мадсько-політичних поглядів на власність і мали певний вплив на хід законотворчих процесів в Україні. Зокрема, в новій Кон-ституції України в редакції 1996 р. відсутнє посилання на колек-тивну власність, як одну з форм власності в Україні. Не перед-бачено право колективної власності і в Проекті Цивільного ко-дексу України в редакції від 28.08.1996 р., в якому перерахо-вується право власності фізичних осіб, право власності держави та адміністративно-територіальних утворень. За певних умов власність недержавних юридичних осіб може вважатися також приватною. Отже, простежується тенденція до певного розши-рення кола суб'єктів права приватної власності. В Російській Федерації новим Цивільним кодексом 1994 р. визнані приватна, державна, муніципальна та інші форми власності (ст.212). Відпо-відно тут суб'єктами права приватної власності можуть бути не-державні та немуніципальні юридичні особи.

Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної влас-ності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обме-жень в придбанні іноземними громадянами або особами без гро-мадянства окремих видів майна або його використання (наприклад, стосовно земельних ділянок).

Наступною ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь-якому суспільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна. В соціалістичному, суспільстві, як вже нами відзначалося, власник здійснює право-мочності володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом. При цьому особиста власність підпо-рядковується соціалістичній власності з наданням відповідних переваг останній, встановленням численних обмежень для першої. Звичайно,