подібне надання «свободи» власнику неприйнят-не для суспільства з ринковою економікою і приватною власніс-тю. Тому в Законі України «Про власність» було закладено прин-ципово нові визначальні підходи, відповідно з якими власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, використовувати його для господар-ської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Такі права мають усі власники, в тому числі й громадяни, що додатково підтверджено в ст.19 Закону України «Про власність», в якій пря-мо обумовлене право громадян використовувати належне їм май-но для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності. Нове законодавство про власність встановило юридич-ну рівність приватної власності громадян з іншими існуючими в Україні формами власності. Наведене свідчить, що воно надає власнику максимально можливий і економічно доцільний обсяг свободи щодо належного йому майна на відміну від соціалістич-ного устрою, в якому панував принцип обмежень і заборон.
В кожній державі економічні відносини власності взагалі і влас-ності громадян зокрема набувають відповідного правового регу-лювання, яке здійснюється переважно нормами цивільного пра-ва. У такому разі слід говорити про право власності громадян. При цьому в цивільно-правовій науці прийнято розмежовувати право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.
Так, в об'єктивному значенні право приватної власності гро-мадян — це сукупність правових норм, які встановлюють і охоро-няють приналежність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення і забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.
Право приватної власності громадян в суб'єктивному значенні - це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійсню-вати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Рідкісним явищем для законодавчої техніки є зміст п.1 ст.2 Закону України «Про власність», в якому сформульоване загаль-не (фактично науково-теоретичне) визначення права власності, відповідно до якого «право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпоряд-ження майном». Подібного визначення поняття права власності не містили ні Цивільний кодекс УРСР 1922 р., ні Основи цивіль-ного законодавства 1961 р. та Цивільний кодекс УРСР 1963 р., ні Основи цивільного законодавства 1991 р. Наведеному визна-ченню притаманні істотні недоліки. Насамперед, навряд чи ко-ректно ототожнювати право власності з суспільними відносина-ми. Суспільні економічні відносини, дійсно, можуть бути врегу-льовані нормами права, але ця обставина аж ніяк не розкриває суть права власності як юридичної категорії. Досліджувана нор-ма про поняття права власності не містить важливих ознак, які б вказували на приналежність певних правомочностей конкрет-ному носієві (власнику) або іншим чином визначали фактор при-власнення матеріальних благ індивідом. Тому не випадково роз-робники проекту Цивільного кодексу України в редакції від 25.08.96 р. в ст.314 записали, що «правом власності є найбільш повне право, що його особа має на майно». Однак і така форму-ла щодо права власності є вразливою, оскільки не містить абсо-лютно ніяких юридичних ознак, притаманних праву власності. Взагалі ж, нагальної необхідності в законодавчому визначенні права власності не існує, оскільки у будь-якому разі воно не буде ідеальним і піддаватиметься критиці. Це проблема юридич-ної науки. На наш погляд, з урахуванням усього сказаного пра-во власності можна визначити як «визнане законом право, яке закріплює абсолютну приналежність майна особі (власнику) та визначає її права і обов'язки щодо цього майна».
2. Об'єкти права приватної власності громадян
Як уже зазначалося в попередньому параграфі, у приватній власності громадян можуть бути будь-які об'єкти особисто-спо-живчого та виробничого призначення, результати інтелектуаль-ної праці, якщо інше не передбачено законом. Фактично у влас-ності громадян може бути те ж майно, що і у власності юридич-них осіб, за певними винятками. Однак використання цього майна у підприємницькій діяльності можливе з дотриманням спеціальних правил про підприємництво. За чинним законодав-ством України склад і кількість майна, що може бути у при-ватній власності громадян, може бути обмежена лише законом.
Як випливає із змісту ст.9 Закону України «Про власність», не можуть бути у власності окремих громадян об'єкти права ви-ключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітря-ний простір, водні та інші природні ресурси її континентально-го шельфу та виключної (морської) економічної зони.
Кожна держава вправі визначити об'єкти, які з міркувань дер-жавної безпеки або інших підстав, не повинні знаходитися у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право влас-ності на окремі види майна» (з наступними змінами і допов-неннями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних органі-зацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладені відповідно в додатках №1 і №2. До такого Переліку входять:
1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортив-ної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеці-альна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.
2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного па-лива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його вироб-ництва.
3. Бойові отруйні