влас-ності на придбану річ збігається з моментом передачі йому про-давцем майна, оскільки сторони не завжди його визначають без-посередньо в договорі. Сторони вправі довільно визначати мо-мент виникнення у покупця права власності (якщо інше прямо не передбачено законом), приурочивши його до тих чи інших обставин, подій тощо. Однак за угодами, які потребують обо-в'язкового нотаріального або іншого оформлення під страхом недійсності, право власності у покупця у будь-якому разі не може виникнути раніше спеціального оформлення. Тобто таке право може виникнути в момент нотаріального посвідчення чи іншого обов'язкового оформлення або в інший обумовлений сторонами момент. У Законі України «Про приватизацію майна державних підприємств» затвержено, відповідно до статті 27, що порядок переходу права власності на приватизовані об'єкти має визначатися відповідно до чинного законодавства.
Земельним кодексом України передбачено особливий поря-док переходу права власності на земельну ділянку. Так, відповід-но до статті 22 цього Кодексу право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що по-свідчує це право (державними актами, які видаються і реєстру-ються відповідними Радами народних депутатів). При відчуженні будівель і споруд право власності на земельну ділянку перехо-дить разом з переходом права власності на ці об'єкти, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди (ст.3О Земельного кодексу). Звідси можна дійти висновку, що тут мож-ливий збіг моментів виникнення права власності на споруди
(будівлі) і земельні ділянки. Між тим, таке положення може всту-пати в суперечність із статтею 22 Земельного кодексу, за якою право власності на земельну ділянку виникає лише після одер-жання державного акта, чого не вимагається для набуття права власності на будівлі.
Важливе значення має також чітке визначення обов'язків по-купця. У Цивільному кодексі названі лише обов'язки по оплаті і прийняттю купленої речі. Звичайно ж, у договорі можуть бути сформульовані й інші обов'язки покупця, як і продавця. Додат-кові обов'язки можуть встановлюватися також законодавчими актами (наприклад, про приватизацію, цінні папери).
Кожна з сторін договору купівлі-продажу повинна належним чином виконувати усі обумовлені в ньому або передбачені зако-ном обов'язки. У разі порушення їх продавець або покупець несуть майнову відповідальність чи інші правові наслідки, які можуть і не бути мірою цивільно-правової відповідальності, яка настає, зокрема, за наявності умов, передбачених законом за порушення зобов'язань (гл.18 ЦК України).
Як зазначалося, основним обов'язком продавця є його обов'я-зок передати продану річ покупцеві. Невиконання цього обо-в'язку надає покупцеві право вимагати від продавця передачі купленої речі в примусовому порядку або, з свого боку, відмо-витися від подальшого виконання договору. При цьому і в пер-шому, І в другому випадках покупець має право вимагати також відшкодування понесених внаслідок таких дій продавця збитків (ст.231 ЦК України). У разі невиконання продавцем обов'язку попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, право довічного користування тощо) останній набуває право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшко-дування збитків (ст.229 ЦК України).
У статті 230 ЦК України прямо не визначаються правові на-слідки для продавця, з вини якого сталося погіршення майна, прийнятого ним на зберігання до передачі його покупцеві. У частині другій цієї статті лише зазначається, що покупець зобо-в'язаний відшкодувати продавцеві понесені у зв'язку із зберіган-ням майна витрати. Тому питання про можливу відповідальність продавця за погіршення проданого майна повинно вирішувати-ся на підставі загальних норм про відповідальність за неналежне виконання (невиконання) норм, що регулюють відносини схо-ву. Це випливає, зокрема, із змісту статті 424 ЦК України, відпо-відно до якої правила про договір схову, визначені у статті 413, частині першій статті 415, статтях 416, 418—422 цього Кодексу, застосовуються також до випадків, коли схов здійснюється на підставі інших договорів або в силу вказівок закону, якщо інше не встановлено законом або спеціальними правилами про ці договори. Обов'язок схову виникає в силу укладеного з відповід-ною умовою договору купівлі-продажу. Отже, продавець-охоронець має нести відповідальність за втрату, нестачу, пошкоджен-ня майна в обсязі, передбаченому статтею 419 ЦК України. Од-нак у законодавстві нічого не сказано про допустимість розі-рвання договору купівлі-продажу з ініціативи покупця у разі не-стачі чи пошкодження придбаного майна. На мій погляд, якщо нестача чи пошкодження майна сталися з вини продавця-охо-ронця, застосування зазначених наслідків не суперечить загаль-ним принципам цивільного права.
Продавець повинен забезпечити виникнення права власності (права повного господарського відання, права оперативного уп-равління) у покупця, інакше за законом для нього настають певні негативні наслідки. Проблеми з цього приводу, як правило, ви-никають тоді, коли продавець не є власником майна і не має спеціальних повноважень на здійснення дій по його відчужен-ню, а лише є законним або незаконним володільцем. Зрозуміло що за таких умов правомірність придбання покупцем такого майна може бути поставлена під сумнів власником або іншою уповноваженою особою. Тому, якщо третя особа на підставі, що виникла до продажу речі пред'явить до покупця позов про її відібрання, покупець зобов'язаний притягнути продавця до участі у справі, а продавець зобов'язаний вступити у цю справу на сто-роні покупця (частина перша ст.238 ЦК України). Така участь продавця в справі необхідна для сприяння захисту покупця від можливого відсудження у нього купленої речі, обгрунтування безпідставності пред'явленого третіми особами позову.
Може статися так, що покупець не притягне продавця до участі у справі з власних міркувань або через незнання його місцезна-ходження, або продавець відмовиться