по доказуванню на позивача. Він повинен довести свої підстави для скарги під страхом програшу. Відповідач також повинен активно доводити безпідставність скарги на нього, спростовувати ті факти, які доводить позивач. Отже, саме так в процесі з'являється головна суть змагальності - обов'язок довести перед судом свої посилання. Таким чином, законодавець, проголошуючи слідчий процес, залишає в ньому елементи змагальності, що логічно призводить до видання Указу від 1723 р. „О форме суда”, яким скасовується розшук і суд стає єдиною формою процесу. Такий, на перший погляд, дисонанс насправді є розвитком попереднього законодавства.
Наступний етап у розвитку засад змагальності пов'язаний із судовою реформою 1864 р. Затверджений 20 вересня 1864 р. Статут цивільного судочинства став першим кодифікованим актом в галузі цивільного процесу. Законодавець, проголосивши ідею змагальності, в ст. 367 визначив, що суд ні в якому разі не збирає сам докази чи довідки, а обґрунтовує своє рішення виключно на доказах, наданих сторонами. Цей принцип знаходить розвиток й в інших статтях Статуту. Зокрема, у ст. 706 встановлено, що суд не має прав ні постановляти рішення про такі предмети, про які не було заявлено вимог, ні присуджувати більше того, ніж було заявлено, ні порушувати питання про давність, якщо сторони на неї не посилались.
Загалом вчені того часу однаково розуміли змагальність. К.Малишев розглядав її як принцип, згідно з яким різні дії суду в процесі залежать від вимог сторін, від їх ініціативи, і спірні відносини обговорюються на тих тільки фактах, які повідомлені суду. Т.Яблочков вважав, що правильно побудоване змагальне начало відображає матеріальну сторону процесу, тоді як формальна його сторона, як і питання правозастосування, повинна повністю знаходитись під контролем суду. З точки зору Є.Васьковського, змагальний процес є самодіяльністю сторін при пасивному становищі суду, до функцій якого входить лише оцінка наданого сторонами фактичного матеріалу, а відповідальність за повноту та достовірність доказів несуть сторони. Разом з тим, юристи того часу розуміли, що реальна охорона прав не забезпечується тільки належною організацією суду. Потрібна така організація всього судочинства, яка відкривала б для сторін всі можливості своєю участю в процесі розкрити правду спірних правовідносин.
Судова реформа 1864 р. стала поштовхом до розвитку науки цивільного процесу. Значення праць вчених-процесуалістів XIX та початку XX ст. полягає в тому, що вони заклали основи науки цивільного процесуального права, деякі їх ідеї стали первинним матеріалом для опрацювання окремих теоретичних засад науки в майбутньому.
Подальше розроблення цивільно-процесуального законодавства проходило в складних умовах становлення країни Рад. Після перших років повного заперечення нормативного значення права, переваги політичної точки зору над юридичною у період НЕПу вже почали поставати завдання для нових теоретичних розробок. Для цього періоду характерні відмова від буржуазного принципу формальної істини, теорія спрощення мінімуму форми – максимум класового змісту.
Теорія спрощення процесуальної форми, відмова від правил, передбачених Кодексом, підхід до процесуальних правил як суто технічних мала за своє джерело думку про тимчасовість дії права, яка панувала в науці в 1920 -1930 рр. Однак, вже після 1930 р. вчені все рідше повертаються до того, що від процесуальної форми слід відмовитись. Одним з проявів цієї теорії і стала відмова від принципу змагальності, обмеження принципу диспозитивності, які, на жаль, запанували в законодавстві і науці на багато років. Стверджувалась ідея, що суд має право і, навіть, зобов'язаний самостійно відшуковувати докази, не обмежуючись ніякими межами при розгляді цивільних справ.
В 1924 р. прийнято Цивільний процесуальний кодекс УРСР. В ньому суд наділений правом активно втручатись в доказову діяльність, хоча формально було закріплено головне правило змагальності - кожна сторона доводить ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень (ст. 118).
Але у ст. 5 було закріплено, що суд зобов'язаний всебічно намагатися з’ясувати дійсні права та обов'язки, взаємовідносини сторін, не обмежуючись поданими доказами, сприяти з'ясуванню істотних для вирішення справи обставин і підтвердити їх доказами, активно сприяти сторонам, охороняти їхні права та законні інтереси, щоб юридичну необізнаність, малограмотність тощо не можна було використати на їхню шкоду. Таке дивне поєднання змагального та слідчого начал на практиці робило процес чисто слідчим.
Названа тенденція зберігалась у наступних Кодексах 1929 р. та 1964 р. Зрозуміло, що з наданням вирішальної ролі в доказовій діяльності суду, принцип змагальності фактично нівелювався, що знайшло відображення і в теоретичних розробках вчених процесуалістів. На думку С.Абрамова, принцип змагальності означав поєднання ініціативи та самодіяльності сторін з ініціативою та активністю суду у виявленні всіх обставин справи і в підтвердженні її доказами, що сприяють встановленню матеріальної істини.
А.Клейнман визначав принцип змагальності як право сторін посилатися на фактичні обставини справи і розпоряджатися доказами в поєднанні з правом прокурора доводити обставини справи і з правом суду досліджувати факти які мають значення для справи, та збирати докази.
Таку ж думку поділяв К.Юдельсон, котрий вважав змагальність правом сторін розпоряджатися доказами, свободу сторін посилатися на ті чи інші фактичні обставини перед судом, які лежать в основі вимог та заперечень, свободу суду, його право не обмежуватися юридичними фактами, що висунули сторони, а ставити на своє вирішення й інші, суттєві для справи, право суду вимагати від сторін додаткових доказів та самому збирати їх.
Таким чином, вся змагальність полягала в повідомленні сторонами суду фактів.
То ж не дивно, що виникла думка про відсутність принципу змагальності взагалі. Зокрема, В.Семенов дійшов висновку, що специфічно