В теорії цивільного процесу окремі автори до змісту істини включають висновки суду про фактичний склад і про правову кваліфікацію сторін, про їх права і обов'язки. Але питання про юридичну оцінку - це питання про правильне застосування закону, яке становить зміст принципу законності. Захисту підлягає право, порушення якого мало місце в дійсності, тому суд покликаний встановити всі ті факти, що дозволяють йому дати правильну оцінку всьому фактичному складу справи. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи (ч. 3 ст. 15 ЦПК). Головуючий керує судовим засіданням і спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи (ч. 2 ст. 162 ЦПК). Всебічне з'ясування обставин справи означає, що суд повинен з'ясувати всі питання по справі - як на користь, так і проти сторони.

Вимога повноти дослідження обставин справи охоплює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи відповідно до правил належності доказів і допустимості засобів доказування, - не тільки тих, що подані сторонами, а й одержаних іншим шляхом. Якщо подані докази недостатні, суд пропонує сторонам та іншим особам, котрі беруть участь у справі, подати додаткові докази і сприяє в їх витребуванні (ст. 30 ЦПК).

Об'єктивне з'ясування обставин справи - це обґрунтованість висновків суду дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до них ставлення суду та учасників матеріального спору. Відповідно до ст. 62 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Жодні докази для суду не мають наперед визначеної сили.

Встановлення об'єктивної істини в справі забезпечується дією інших принципів цивільного судочинства, санкціями кримінального права за дачу завідомо неправдивих показань і висновків (статті 384, 385 КК), активним процесуально-правовим становищем суду в процесі доказування (статті 15, 30, 62 ЦПК).

Отже, суд при постановленні рішення повинен встановити об'єктивну істину, на думку окремих авторів, тільки в тих межах, в яких це необхідно для виконання покладених на суд завдань13. Але якщо суд пізнає явища об'єктивного світу, що виступають обставинами в справі і потребують встановлення для її вирішення, лише в певних межах, то висновки його ніяк не відповідатимуть об'єктивній істині, яка має бути встановлена по кожній справі. Правосуддя виконає покладені на нього завдання тоді, коли воно здійснюватиметься у відповідності із законом, на основі встановлення об'єктивної істини за фактичними обставинами справи, а не тільки в певних межах і на основі припущення про їх наявність. Чого немає в справі, немає в світі – Quod non est in actis non est in mundo. Рішення повинно бути постановлено на зазначених і доказаних обставинах, а не за покликанням совісті – Sententia ferri debet secundum allegata et probata, non secundum conscientiam. В рішенні повинні бути наведені обставини справи, встановлені судом, доводи за якими суд відхиляє ті чи інші докази (ст. 2021 ЦПК). Але встановлення істини у справі в цивільному процесі має особливості: вони визначаються предметом доказування, тобто тільки обставинами, викладеними сторонами на обґрунтування своїх вимог і заперечень, та іншими, що мають значення для правильного вирішення справи (статті 28, 30 ЦПК); суд приймає за істину без доказування загальновідомі факти, преюдиціальні факти і законні презумпції (статті 31, 32 ЦПК). Порушення принципу об'єктивної істини є безумовною підставою для скасування рішення в апеляційному порядку (п. 3 ст. 309 ЦПК).

В науці цивільного процесу Російської Федерації висловлено судження, що зміни статей 14, 50 ЦПК РФ трансформували цей принцип в принцип юридичної (формальної) істини, оскільки суд вирішує справи в межах поданих йому доказів і не повинен домагатися з'ясування дійсних взаємовідносин сторін. Суд не втручається в процес доказування, а лише визначає обов'язки сторін по доказуванню.

Аналіз ч. 2 ст. 15, ст. 62, ч. 1, 2 ст. 2021, ч. 2 ст. 162, п. 3 ст. 309 ЦПК підтверджує правильність положення про функціонування в системі принципів цивільного процесуального права України принципу об'єктивної істини. Його порушення (невідповідність висновків суду обставинам справи - п. 3 ст. 309 ЦПК) є підставою для скасування рішення в апеляційному порядку і постановлення нового рішення.

Висновок

З вищевикладеного можна зробити висновок, що судове провадження в Україні здійснюється на основі змагальності ( ст. 15 ЦПК України). Застосовуючи до правосуддя по цивільних справах це означає, що судовий розгляд справи проходить у формі змагальності між сторонами, джерелом якого являється протилежність їх матеріально-правових інтересів. Процесуальне положення сторін характеризується пред’явленням їм широких можливостей відстоювати свою точку зору шляхом активної участі в судовому розгляді з використанням процесуальних засобів захисту.

Сторони та інші особи, які беруть участь в справі, в цілях захисту своїх прав та інтересів посилаються на фактичні обставини справи, представляють докази, беруть участь в їх дослідженні, виражають точку зору на справу в цілому і по окремих питаннях. У відповідності з принципом змагальності особам, які беруть участь в справі, надається достатній об’єм процесуальних прав, які забезпечують кожному з них реальність і дійсність судового захисту.

Даний принцип невід’ємний від процесуальної рівності сторін, який є його основою, оскільки саме наділення