Змагальність інколи розуміють, як форму процесу, тому наведене вище визначення відрізняється від цього тим, що має не тільки формальну, але і змістовну сторону.

Формальна сторона цього принципу передбачає таку процедуру, в якій справа розглядається шляхом змагання, спору сторін, дослідження доказів поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Так, згідно ст. 178 ЦПК з самого початку розгляду справи по суті суд почергово з’ясовує принципову позицію сторін по справі. Стаття 180 ЦПК передбачає послідовність виступів з поясненнями у судовому засіданні сторін, їх представників та третіх осіб. Ці учасники процесу в передбаченому порядку виступають у судових дебатах (ст. 194 ЦПК) і можуть обмінюватись репліками.

Змагальна форма притаманна і іншим видам проваджень, за винятками і доповненнями, обумовленими особливостями кожного із видів проваджень. Наприклад, у засіданні касаційної інстанції сторони та інші особи, які брали участь у справі, якщо вони з’явились у судове засідання, допускаються до виступів з поясненням почергово (ст.ст. 298, 307 ЦПК). У судово-наглядному провадженні сторони та інші особи, які брали участь у справі, якщо вони повідомлені про час і місце розгляду справи і з’явились у судове засідання у передбаченому законом порядку, дають пояснення після доповіді справи (ст. 335 ЦПК).

Така побудова цивільного судочинства має істотне значення для з’ясування фактичних обставин кожної справи. Але це є тільки формальною стороною принципу змагальності цивільного процесуального права.

Суттєва сторона даного принципу зводиться до права і обов’язку сторін визначати коло фактів, на які вони можуть посилатися як на підставу своїх вимог і заперечень, та обов’язку довести обставини, якими вони обґрунтовують позов або заперечення проти позову (ст. 30 ЦПК).

Позивач у позовній заяві може і повинен викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що стверджують позов (ст. 137 ЦПК), при чому викладення обставин – це обов’язок, а визначення їх кола – це право позивача. Але позиція судді у стадії порушення справи не може бути нейтральною. Згідно з нормою права, яка регулює дане спірне правовідношення, він зобов’язаний визначити коло обставин, якими повинні обґрунтовуватись вимоги позивача, і при необхідності запропонувати позивачу доповнити коло обставин, приведених у позовній заяві, та подати додаткові докази. Більш того, суддя згідно з законом повинен проявити активність і, не обмежуючись поданими позивачем матеріалами вжити всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного і об’єктивного з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін (ст. 15 ЦПК).

Для принципу змагальності, особливо його формальної сторони, у касаційному провадженні декілька обмежена, оскільки сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не завжди особисто беруть участь у касаційному розгляді справи. Але суттєва сторона цього принципу і у даному провадженні діє і навіть розвивається. Так, згідно зі ст. 300 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право як до початку так і під час розгляду справи в суді касаційної інстанції подавати додаткові матеріали, що стверджують або спростовують скаргу чи протест. Принцип змагальності, на мій погляд, не заперечує і касаційному суду потребувати такі матеріали по своїй ініціативі, хоча процесуальний закон такого права не передбачає.

Винятковий характер перегляду у порядку судового нагляду рішень, ухвал і постанов обумовлює ще більш обмежену дію принципу змагальності у даному провадженні. Сторони та інші особи, які брали участь у справі, особисто беруть участь у надзорному провадженні надзвичайно рідко. Змагання зводиться головним чином до конкуренції обставин та доказів від позивача та відповідача.

Ряд авторів заперечують принцип змагальності взагалі, визнаючи лише змагальну форму цивільного процесу, і пропонують ввести у систему галузевих принципів активності суду.

Процесуальну активність суду дійсно не можна заперечувати, але вона, як вже було визначено, входить як складова частина у принцип диспозитивності та змагальності і тому не є самостійним принципом.

3. Процесуальні засоби реалізації принципу змагальності у стадії судового розгляду цивільної справи.

Стадія судового розгляду в процесуальній літературі визначається ще як „судове засідання”. Але в судовому засіданні розглядаються справи судами касаційної і наглядної інстанцій та в стадії перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами. В чинному ЦПК глава 20, якою врегульовано процесуальний порядок вирішення справ у суді першої інстанції, має назву „Судовий розгляд”, а ст. 159 ЦПК він визначений як „розгляд справ у судовому засіданні”. Отже, виходячи з нормативного визначення, розгляд справи є змістом цієї стадії, а судове засідання - процесуальною формою розгляду справи.

Обсяг і межі судового розгляду цивільних справ по-різному вирішуються цивільним процесуальним законодавством зарубіжних європейських держав (Франція, ФРН, Англія та ін.), США та законодавством України.

В основу нормативного вирішення обсягу і меж розгляду цивільних справ покладено положення принципу диспозитивності і змагальності, за якими сторони визначають об'єкт процесу і процесуальні засоби захисту, а також обсяг фактичного матеріалу, що досліджується судом в процесі розгляду спірної справи. Діяльність судового розгляду обмежується лише тим фактичним складом справи, який визначений і поданий сторонами на підтвердження своїх вимог і заперечень. Це недостатньо гарантує встановлення у справі дійсних взаємовідносин сторін, а тільки тих обставин, які визначили сторони, - встановлення не об'єктивної, а формальної істини.

Обсяг і межі розгляду цивільних справ судами України встановлені на основі нормативного визначення принципів диспозитивності, змагальності і публічності. Сторони визначають обсяг і межі розгляду справ, який провадиться