Найбільш значна подія XIX століття - реформа 1861 р., яка здійснювалась на основі Маніфесту від 19 лютого 1861 року про звільнення селян від кріпосної залежності. Селяни протягом двох років залишалися «тимчасово зобов'язаними» і тільки потім одержували волю.

За реформою селянин залишався особисто вільним, він одержував у власність присадибний земельний наділ, але польову орну землю він мав викупити. Викуп землі розтягувалися на 20 років, і тільки після цього строку селяни мали стати власниками землі. У результаті земельної реформи кількість землі, що була у володінні селян України, різко зменшилась. Нібито особисто вільних селян після реформи було поставлено під особливу опіку адміністрації, так званих «мирових посередників», яких губернатор призначав із місцевих поміщиків. Селяни не мали право вільного пересування, бо воно було пов'язане з волею сільської общини, до якої вони належали. Суть в тому, що податі держава накладала не на селянина, а на общину, і остання розподіляла їх серед членів общини у відповідності з кількістю душ і статками. Тому коли община давала дозвіл на вихід селянина, то він змушений був платити податі в общині, а значить він мав регулярно поновлювати право на дозвіл працювати поза межами общини. Таким чином, далеко не всі селяни змогли скористатись правом викупу землі і поступово в середовищі селян відбувалась майнова диференціація. Так, наприклад, напередодні революції 1905-1907 рр. 54 % селянських господарств мали земельний наділ до 6 десятин, 29,4 % господарств - від 6 до 10 і 16,6 % - понад 10 десятин надільної землі. Досить часто, зокрема на правобережній Україні, зустрічалися селяни, які мали у приватній власності по декілька десятків, а то й сотень десятин землі. Такі селяни широко застосовували сільськогосподарські машини та передову сільськогосподарську технологію, у них вирощувалась племінна худоба. Такі селянські господарства (куркульські) широко застосовували найману працю. З іншого боку, десятки тисяч селян, не маючи реманенту і тяглової худоби, не могли обробляти свій земельний наділ, а тому здавали його в оренду справним господарям, а самі йшли наймитувати до поміщиків чи заможних селян або ж йшли у місто і там працювали на підприємствах. Їх становище ускладнювалось тим, що вони були залежні від общини.

Збереження численних кріпосницьких пережитків викликало величезне незадоволення селян, внаслідок чого відбувалися широкі селянські виступи по всій Україні.

В кінці 1904 р. було видано царський указ про поступове зрівняння селян у правах з іншими станами, але цей указ не вирішив остаточно земельного питання. Після революційних подій 1905 р. було вирішено провести земельну реформу, яка почалася з Указу від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов чинного закону, який стосується селянського землеволодіння та землекористування». Столипінська аграрна реформа, як її називали, передбачала корінні зміни земельного устрою, насамперед в зруйнуванні общини. Тепер кожний член селянин мав право вийти з общини із своїм земельним наділом та стати власником землі з правом володіти, користуватися і розпоряджатися нею. В Указі підтверджувалось право селян, що вийшли з сільської общини і стали власниками земельних наділів, користуватися угіддями, які залишилися у розпорядженні общини. В подальшому цей Указ був затверджений Державною Думою у Законі від 14 червня 1910 р. «Про зміни та доповнення деяких постанов стосовно селянського землеволодіння», який регламентував порядок встановлення права власності на землю у тих сільських общинах, в яких не проводилися загальні земельні переділи з часу наділення їх землею, і де земля передавалась у спадщину. Цей акт розширював коло селян, які отримували можливість набуття землі у власність.

Земельне право після революції 1917 р. Земельний устрій в країні був корінним чином змінений після революції 1917р. Декрет «Про землю» від 26 жовтня 1917 р. та закон «Про соціалізацію землі», стали фундаментом будівництва радянського земельного законодавства. В Україні набула чинності постанова РНК РРФСР від 5 листопада 1917р. «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів». Ці акти закріпили право розпоряджатися землею за Радами та підпорядкованими їм волосними земельними комітетами. Отже, земельне законодавство фактично встановило державну власність на землю, оскільки право розпорядження є вирішальним елементом права власності.

Споживчо-трудові норми земельного володіння селян розподілялись губернськими і повітовими з'їздами Рад. На базі поміщицьких маєтностей створювались державні радянські господарства (радгоспи), сільськогосподарські артілі і комуни.

Загальне керівництво по створенню радгоспів і колгоспів здійснював Наркомат землеробства. Ці господарства часто створювались у примусовому порядку. На основі резолюції ЦК РКП(б), написаній В.Леніним, а потім затвердженій у грудні 1919 р. VIII Конференцією РКП(б), Наркомат землеробства затвердив Типовий статут трудових землеробських артілей, яким і було визначено організаційно-правові форми створення колгоспів в Україні.

Домінуючою формою землеволодіння в Україні було індивідуальне трудове користування землею. У відповідності з резолюцією ЦК РКП(б) «Про радянську владу в Україні» 5 лютого 1920 р. Всеукрревком видав «Закон про землю», яким обмежувалось безпосереднє використання землі державою через радгоспи.

У 1923 р. в Україні набрав чинності Цивільний кодекс РРФСР від 1922 р. Цей кодекс закріплював виключну державну власність на землю та все націоналізоване майно. Вся державна власність виключалась з цивільного обігу.

Земельні правові відносини в УРСР регулювались Земельним кодексом РРФСР від 1922 р., до якого було внесено деякі несуттєві зміни і він став називатись Земельним