Серед прав людини і громадянина, які передбачені у Конституції, значна частина належить до особистих немайнових. Оскільки за статтею 22 Конституції права, що в ній закріплені, не є вичерпними, це дає можливість подати у Цивільному кодексі й інші особисті немайнові права.

Особисті немайнові права можна поділити на дві групи. Перша – це права у сфері забез-печення фізичного, природного буття особи. Друга – права, які забезпечують її соціальне буття.

Найважливішим природним правом особи є право на життя.

Законодавчого поняття життя не існує. Натомість є законодавче поняття здоров'я. Осно-ви законодавства про охорону здоров'я відтворили положення Всесвітньої організації охоро-ни здоров'я, згідно з яким здоров'я є станом цілковитого фізичного, духовного та соціального благополуччя і не пов'язується лише з відсутністю хвороб.

Категорії “життя” та “здоров'я” взаємно пов'язані. Тому можна сказати, що життя – це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біопсихосоціального організму.

Для постчорнобильської України життя при здоров'ї (у його законодавчому трактуванні) для багатьох громадян є нездійсненною мрією.

Це перешкоджає визнанню права на життя природним конституційним правом особи. Конституція і Цивільний кодекс – акти тривалої чинності. Проголошене у Конституції та у Цивільному кодексі право кожного на життя – не просто декларація; це право неодмінно має бути реалізовано.

Пропонується й законодавче вирішення проблеми евтаназії: задоволення прохання осо-би про припинення її життя забороняється. Відповідно до цього той, хто задовольняє таке прохання, має вважатися вбивцею з усіма наслідками, які передбачені кримінальним зако-нодавством.

Конституція України у статті 49 визначає право особи на охорону здоров'я, медичну до-помогу та медичне страхування.

Проект Цивільного кодексу містить шість статей, що стосуються реалізації особою свого права на здоров'я. Ці статті взаємно доповнюють одна одну, створюючи в комплексі цілісний механізм регулювання даної сфери суспільних відносин.

Право на здоров'я – визнана у світі юридична конструкція. Стаття 49 Конституції Украї-ни визнає за кожним право на охорону здоров'я. Неважко помітити, що “право на здоров'я” – ширше за змістом поняття. Держава, яка проголошує таке право, бере на себе обов'язок за-безпечити здоров'я своїх громадян, особливо на момент народження, а потім, звичайно, й обов'язок його охороняти.

Поняття “право на охорону здоров'я” полегшує обов'язок держави перед своїми громадя-нами. Воно, за справедливим зауваженням Л. Красавчикової, наперед звужує сферу правової регламентації відносин, що складаються з приводу здоров'я.

Попри це, термінологія Цивільного кодексу має бути пристосованою до термінології Конституції.

У загальному контексті прав особи щодо свого здоров'я чільне місце посідає право на на-дання медичної допомоги. Кодекс містить докладну регламентацію змісту цього права. Го-ловна ідея відповідної норми кодексу полягає в тому, що боротьба за життя людини має тривати до кінця. Водночас, оскільки йдеться про право особи, надання їй медичної допомо-ги має залежати від її волі, якщо, звичайно, свою усвідомлену волю вона може висловити.

Забороняючи активну евтаназію, кодекс допускає пасивну евтаназію: ненадання медич-ної допомоги, якщо повнолітня особа цього бажає, а також припинення надання медичної допомоги, якщо вона вимагає цього. Надання медичної допомоги дитині, яка не досягла 14 років, може здійснюватися поза її волею чи волею батьків або опікуна.

Кожна повнолітня особа має право бути поінформованою про стан свого здоров'я.

Значний резонанс матиме норма, яка передбачає право родичів особи, яка померла, бу-ти присутніми самим або уповноважити інших осіб на присутність при дослідженні причин її смерті. Це особливо актуально, якщо смерть настала раптово в лікувальному закладі, за на-явності підозри у наданні некваліфікованої чи ненаданні медичної допомоги, або у місцях позбавлення волі чи у військових частинах, оскільки службові особи у таких випадках часто намагаються приховати справжні причини того, що сталося, аби уникнути відповідальності.

Прийняття лікарської клятви щодо зберігання лікарської таємниці для деяких медиків виявилося недостатнім аргументом для того, щоб чинити саме так. Діагноз, особливо якщо йдеться про тяжку хворобу, часто стає відомим оточенню саме “завдяки” медичним працівникам. Проект передбачає право особи на таємницю про стан здоров'я, факт звернен-ня за медичною допомогою, таємницю діагнозу, а також відомостей, одержаних при медич-ному обстеженні.

Досі медичні установи у разі хвороби видають для подання за місцем роботи листок не-працездатності, в якому записано остаточний діагноз. Неважко уявити, наприклад, стан жінки, що має гінекологічне захворювання або зробила аборт, коли після її повернення з лікарні відомості про діагноз перекочовують з канцелярії до бухгалтерії і зрештою стають на-дбанням усіх.

Кодекс забороняє подання такої інформації, адже для службової особи має зна-чення лише підтвердження поважності причини відсутності на роботі. Додаткова інформація щодо діагнозу їй непотрібна, а особі, яка має проблеми зі здоров'ям, лише додає зайвого болю.

Кожному з нас випадало стикатися з труднощами, які виникали при бажанні відвідати хворого в лікарні. Кожному відомо й те, скільки непотрібних, необґрунтованих заборон виникало при цьому.

Проект надає кожній особі, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному медичному за-кладі, право на допуск до неї членів сім'ї, опікуна, піклувальника, інших медичних працівників, а також адвоката і нотаріуса. Це надзвичайно важливо з огляду на психологічний стан особи, яка опинилась у лікарні, особливо якщо йдеться про дитину.

Допуск сторонніх осіб, оскільки одномісні палати ще довго залишатимуться для пе-ресічного громадянина мрією, може бути лімітований.

Справою першорядної ваги є для багатьох передбачена кодексом норма про віль-ний доступ до хворого священнослужителів та здійснення релігійного обряду за