виникати як внаслідок угод або інших цивільно-правових зобов'язань, так і на підставі закону. Наприклад, батьки зобов'язані утриму-вати своїх малолітніх і непрацездатних дітей, діти - не-працездатних батьків, які потребують цього; один із по-дружжя, якщо він працездатний, повинен матеріально допомагати непрацездатному. Інколи буває так, що цих обов'язків громадянин не дотримується. Заробітну плату в сім'ю не приносить, витрачає ії на придбання спирт-них напоїв, наркотичних засобів, програє у карти або використовує на інші цілі, не пов'язані з утриманням і забезпеченням добробуту сім'ї. Іншими словами, займа-ється надмірним марнотратством, від чого страждають його близькі, про яких він зобов'язаний турбуватися. Буває часто й так, що й сам марнотратник потерпає від матеріальної незабезпеченості.
На нашу думку, підставою для обмеження дієздатно-сті мусить бути будь-яке систематичне надмірне марно-тратство, внаслідок якого громадянин ставить себе або непрацездатних членів своєї сім'ї в тяжке матеріальне становище.
Звертатися до суду із заявою про обмеження грома-дянина в дієздатності можуть дієздатні члени його сім'ї, профспілкові та інші громадські організації, психіатрич-ні лікарні, прокурор. Заява подається в суд за місцем проживання громадянина, а якщо він перебуває на ліку-ванні, то за місцем знаходження лікувально-профілак-тичного закладу.
Дієздатність обмежується також у випадках засу-дження громадянина до позбавлення волі. Під час від-буття покарання засуджений не може самостійно уклада-ти угоди, які потребують його особистої участі. Він не може бути учасником договору-підряду та деяких інших договорів.
Визнання громадянина недієздатним передусім по-в'язане з його здоров'ям. При цьому закон враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості грома-дянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захворювань закон відносить душевну хворобу і недоумство. Внаслідок цих хвороб громадянин може поставити себе в тяжке матеріальне становище шляхом участі в укладанні угод. Реєстрація шлюбу з таким гро-мадянином може призвести до непередбачуваних наслід-ків. Можуть виникнути й інші ускладнення від участі душевно хворих в цивільно-правових відносинах.
Визнання громадянина недієздатним можливе лише на підставі рішення суду.
Громадянин, визнаний недієздатним, не має права укладати будь-які угоди. Від його імені угоди укладає його опікун.
Слід звернути увагу також на те, що чинне законо-давство України не враховує специфіки перебігу душев-ної хвороби. Адже відомі випадки, коли душевно хворий у певні періоди може розуміти наслідки своїх дій, стави-лися до них так, як це притаманно здоровій людині. В такі періоди він міг би укласти заповіт, інші угоди, але законом це ігнорується. Такі хворі або зовсім не визнаю-ться недієздатними, або суд не враховує такого їх стану.
Громадянин вважається недієздатним з часу набран-ня чинності рішенням суду про визнання його недієздат-ним. Разом з тим Пленум Верховного суду УРСР в поста-нові від 20 березня 1972 p. «Про судову практику в спра-вах про визнання громадянина обмежено дієздатним і недієздатним» передбачив виключення з цього положен-ня. У випадках, коли від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки, суд, на прохання осіб, які беруть участь у справі, з урахуванням висновку судо-во-психіатричної експертизи та інших даних щодо пси-хічного стану громадянина, може зазначити у рішенні -з якого часу громадянин є недієздатним.
У разі видужання або значного поліпшення здоров'я громадянина, визнаного недієздатним, суд поновлює його в дієздатності.
Місце проживання. Визнання громадянина безвісно від-сутнім або оголошення його померлим. Місцем проживан-ня закон визнає те місце, де громадянин постійно або переважно проживає (ст. 17 ЦК України).
При виборі місця проживання виявляється воля діє-здатної особи, але при цьому слід мати на увазі, що за-конодавство України визнає за громадянином лише одне місце проживання. Держава не визначає місця прожи-вання громадянина, він сам його обирає. Як виняток з цього правила є вказівка закону про те, що місцем про-живання неповнолітніх, які не досягли п'ятнадцяти ро-ків, або громадян, які перебувають під опікою, визнаєть-ся місце проживання їх батьків або опікунів (ч. 2 ст. 17 ЦК України). Громадянин, засуджений до позбавлення волі, також не може самостійно обирати місце прожи-вання.
Точне визначення місця проживання має велике зна-чення для стійкості цивільних правовідносин, для нале-жного захисту цивільних прав.
З місцем проживання закон пов'язує місце виконан-ня зобов'язань. Так, згідно ст. 167 ЦК України, якщо місце виконання зобов'язань не визначене, виконання повинно бути проведено:
1) по зобов'язанню передачі будівлі - за місцем зна-ходження будівлі;
2) по грошових зобов'язаннях (крім грошових зо-бов'язань державних, кооперативних та інших громадських організацій) - за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор під час виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, - то в новому місці прожи-вання кредитора з віднесенням на рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця;
3) по всіх інших зобов'язаннях - за місцем прожи-вання боржника, а якщо боржник є юридичною осо-бою - за місцем її знаходження.
За місцем проживання спадкодавця, як правило, від-кривається спадщина (ст. 526 ЦК України).
Неабиякого значення набуває місце проживання для визначення підсудності по спорах з цивільного права. Підсудність цивільних справ за загальним правилом ви-значається за місцем проживання відповідача. Справи, що виникають у зв'язку із стягненням аліментів, від-шкодуванням шкоди, заподіяної смертю або тілесними ушкодженнями, та деякі інші справи можуть розглядати-ся за місцем проживання позивача.
Як бачимо, з місцем проживання закон зв'язує ви-никнення і припинення багатьох юридичних фактів, що можуть тим чи іншим чином впливати на майновий та інший стан громадян.
Слід також звернути увагу на те, що трапляються ви-падки, коли громадянин тривалий час відсутній у місці постійного проживання, не повідомляє про своє місце знаходження, а заходи