Невиявлена воля, що не може бути сприйнята, не буде правочином. Вираз волі особи зовні, при якому вона стає доступною сприйняттю інших осіб і може породити юридичні наслідки, називається в цивільному праві волевиявленням, тобто об'єктивована зовні воля людей, їхні вольові акти. Цією своєю ознакою вони відрізняються від юридичних фактів - подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі людини. Волевиявлення — найважливіший елемент кожного правочину. Юридичні наслідки зв'язуються, як правило, з волевиявленням, завдяки чому досягається необхідна ясність і стійкість правочинів.

Коли волевиявлення сторін правочину не відповідають їх волі, такий правочин визнається таким, що не відбувся, і сторони, якщо бажають, можуть виразити свою волю заново. Якщо ж волевиявлення лише одного з учасників правочину не відповідає його справжній волі, то допускається заперечування правочину; волевиявлення тоді не приймається до уваги, а враховується справжня воля особи.

По-друге, правочин - це не просто дія (волевиявлення), а дія, спрямована на досягнення визначеного результату - установлення, зміни або припинення цивільних правовідносин. Особа (як фізична, так і юридична), що здійснює правочин, своєю волею визначає настання цього правового результату. Цією своєю ознакою, правочини відрізняються від юридичних фактів - вчинків, що також спричиняють установлення, зміну або припинення цивільних правовідносин, але цей правовий результат настає безпосередньо в силу закону. Між волею особи і формою вираження цієї волі не повинно бути протиріч тому якщо правочин укладений під впливом обману чи омани, може бути визнаний недійсним.

Для здійснення деяких правочинів недостатньо наявності волі і простого волевиявлення. Необхідна ще передача майна чи грошей, речей. Тому вжитий у законі (ст. 202 ЦК) термін «дія» підлягає розширювальному тлумаченню стосовно тих правочинів, де б «дії» охоплювали і волевиявлення й іншу юридичну дію, наприклад передачу майна, без чого правочин не може бути виконаним Советское гражданское право. Под редакцией В. А. Рясенцева. Ч. 1. С. 196. Одного волевиявлення недостатньо і для здійснення правочинів по збереженню майна і займу необхідна ще передача майна чи грошей.

Важливо, як вірно вказується в літературі, не змішувати правовий результат, до якого прагнуть особи, що укладають правочини, і ціль правочину - намір осіб досягти цього результату. Саме намір досягти передбаченого правочином правового результату є ознакою й елементом правочину. Сам же правовий результат перебуває за межами правочину, не є її елементом і є лише наслідком, викликаним правочином Советское гражданское право. Под редакцией В. Ф. Маслова и А. А. Пушкина. Ч. 1. С. 203 – 204 .

По-третє, правочини - це завжди дії, вчинені фізичними, юридичними особами і державою як суб'єктами цивільного права. Особи, які здійснюють правочини повинні володіти необхідною право- та дієздатністю. Так договір про здачу жилого приміщення у піднаймання, укладений неповнолітнім без згоди попечителя може бути визнаний у судовому порядку недійсним. Ще правочини необхідно відрізняти і від таких дій, як акти компетентних державних органів, що хоча і породжують цивільні правовідносини, але самі по собі представляють владні акти, видавані в межах компетенції цих органів - суб'єктів адміністративного права. Будучи адресованими конкретним виконавцям, вони створюють між ними цивільні правовідносини незалежно від їхнього бажання вступити в ці правовідносини. За допомогою же правочинів правовідносини завжди встановлюються з волі й ініціативі їхніх учасників.

По-четверте, правочини - це завжди дія правомірна, вчинена для досягнення дозволених законом цілей (придбання майна шляхом купівлі-продажу, міни; здача житлового приміщення у піднаймання і т. і.). Це відрізняє правочини від таких юридичних фактів, як правопорушення - делікт. Так розпорядження спільною власністю можливо тільки зі згоди усіх її власників, тому дії одного з них про розпорядження спільною власністю без згоди інших власників порушує закон, і правочин не викликає тих наслідків, заради яких він укладений.

Правда, пануючою в літературі є думка, що ототожнює правомірність правочину з її законністю, тобто з відповідністю її вимогам закону щодо форми, суб'єктного складу, змісту і т.д. Правомірність, що розуміється в цьому значенні, розглядається як необхідний елемент, істотна ознака правочину, без якої дія не може вважатися правочином. На думку Красавчикова, по зазначеній ознаці правочини відмежовуються від усіх тих юридичних дій, що не відповідають закону, порушують його, хоча, можливо, за своєю зовнішньою формою вони і виглядають як правочини Советское гражданское право. Учебник. Т.1. Под ред. О. А. Красавчикова. М.: Высш. школа, 1985. С. 213 .

Представляється, що це не те поняття правомірності, яким повинен характеризуватися правочин як дія, що займає в загальній системі юридичних фактів особливе місце. Відповідність чи невідповідність правочинів закону - це питання про оцінку правочину, про її припустимість чи неприпустимість. Тому дане поняття правомірності не є ознакою (елементом) правочину. У противному випадку довелося б усі передбачені законом недійсні правочини вважати тільки правопорушеннями, хоча не викликає сумніву, що правочини, укладені, наприклад, під впливом сумлінної омани чи з порушенням запропонованої законом нотаріальної форми не є правопорушеннями Шахматов В. П. Составы противоправных сделок и обусловленные ими