Деякі правочини укладаються з дотриманням необхідних вимог, але через деякий час виникають обставини, які несумісні з подальшим існуванням правочину. Наприклад, громадянин А. уклав правочин з громадянином С. про написання картини. Отримавши аванс в рахунок платежу за майбутнє виконання роботи, С. вчасно приступив до виготовлення замовлення, але через деякий час захворів душевною хворобою і був визнаний недієздатним.

Нікчемність правочину в цьому випадку повинна наступити не з моменту її виникнення, а з часу визнання громадянина С. недієздатним. Це має значення для проведення розрахунків, пов’язаних з цим правочином.

Правочини заперечні - це правочини, що вважаються недійсними тільки в тому випадку, коли вони за заявою зацікавлених осіб визнані такими судом чи господарським судом. До заперечних відносяться правочини з неповнолітніми особами – у віці від 14 до 18 років без згоди батьків або попечителів (ст. 221, 222 ЦК); обмеженими в дієздатності (ст. 223 ЦК); особами, що знаходилися в момент укладання правочини в стані тимчасового розладу психіки (ст. 225 ЦК); правочини, укладені внаслідок помилки (ст. 229 ЦК), обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї з сторін з іншою стороною або збігу тяжких обставин (ст. 233 ЦК) і т.д.

Недійсними, усі ці правочини можуть вважатися лише за умови доведеності фактів (відсутності згоди попечителя на укладання правочину, наявність обману, насильства, погрози, помилки і т.д.), що свідчать про порочність даних правочинів. Враховувати ці факти, природно, може тільки суд.

Однак і правочини нікчемні, і правочини заперечні вважаються недійсними з того самого моменту - з моменту їх укладання.

На практиці нікчемні і заперечні правочини розрізняють відповідно до тексту норм, що містяться у главі 4 “Правочини” ЦК України.

3.3 Наслідки визнання правочинів недійсними

Наслідки визнання правочинів недійсними виражаються насамперед у тім, що укладені правочини вважаються позбавленими позитивного юридичного значення і не створюють для сторін тих прав і обов'язків, на встановлення яких вони були спрямовані. Це загальні наслідки, що настають по будь-якому недійсному правочину.

Право вимагати визнання правочину недійсним належить стороні, яка діяла під впливом помилки. Проте під впливом помилки можуть перебувати обидва учасники правочину. Наприклад, громадянин продає музею картину, яка, на його думку, написана художником В.М. Васнецовим. Працівники музею, придбавши картину, також впевнені у цьому. Згодом встановлюється, що це копія. Тут допускають помилки обидві сторони і, отже, кожна з них вправі пред'явити позов про визнання правочину недійсним.

Законом встановлені наступні найважливіші наслідки недійсності правочинів, виконаних (цілком чи частково) сторонами:

Якщо недійсний правочин сторонами виконаний, то загальним наслідком визнання його недійсним буде також і повернення сторін у первісне положення - двостороння реституція, тобто настання обов'язку для сторін повернути один одному усе виконане по недійсному правочину. Повертається отримане по правочину в натурі, а при неможливості цього кожна сторона відшкодовує вартість отриманого.

Двостороння реституція настає по всіх правочинах, визнаних недійсними через недотримання сторонами, що уклали правочин, встановлених для неї вимог, а також по значному числу спеціальних видів недійсних правочинів: по правочинах, що є недійсними через недотримання запропонованої для них законом письмової (простої чи нотаріальної) форми; правочини з пороками суб'єктного складу; по правочинах, укладених дієздатними громадянами, у момент укладання, які не віддавали звіт своїм діям; правочинам, укладеним під впливом омани. Двостороння реституція настає і по позастатутних правочинах юридичних осіб, якщо сторони при цьому діяли не навмисне, тобто без наміру порушити встановлені законом заборони.

Оскільки поводження учасників недійсних правочинів іноді зв'язано з заподіянням майнової шкоди, те відповідні статті цивільного кодексу одночасно покладають на цих осіб обов'язок відшкодувати збиток, заподіяний з їхньої вини іншим особам, з якими вони не повинні були укладати правочин. Зокрема, такі наслідки настають по недійсних правочинах з пороками суб'єктного складу, якщо дієздатна сторона знала чи повинна була знати, що укладає правочин з особою, що володіє неналежним обсягом дієздатності. Такі ж додаткові наслідки у виді цивільно-правової відповідальності несе винна сторона у зв'язку з укладанням правочинів із громадянами, що знаходяться в момент укладання правочину в стані тимчасового розладу психіки.

Саме по собі омана як відзначалася, не є правопорушенням. Але у випадку визнання правочину недійсним по цій підставі сторона, яка була введена в оману, якщо буде доведене що омана викликана з вини іншої сторони, вправі жадати від неї відшкодування збитків. Навпроти, якщо це не буде доведено, обов'язок по відшкодуванню збитків покладається на сторону, що пред'явила позов про визнання правочину недійсним. У цьому випадку саме вона визнається винної у заподіянні шкоди.

Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винуватий у виникненні помилки: позивач, відповідач чи треті особи. Інше становище при розв'язанні питання про відшкодування збитків, заподіяних сторонам у зв'язку з укладанням правочину. Діюче законодавство (ч. 2 ст. 229 ЦК України) виходить з того, що сторона, за позовом якої правочин визнано недійсним, вправі вимагати від іншої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини іншої сторони. Якщо це не буде доведено, особа, за позовом якої правочин визнано недійсним, зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або