спільну діяльність для зведення якого-небудь будинку. У деяких багатобічних правочинах волевиявлення збігаються по змісту (наприклад, всі учасники договору про спільну діяльність зобов'язуються внести однакову грошову суму й у рівному обсязі виконувати всі роботи), однак для багатобічного правочину ця ознака не є необхідною, тому що сторони її можуть передбачити і різні види участі. Багатобічний правочин, у якому повинно бути не менш трьох сторін, потрібно відрізняти від двостороннього за участю декількох осіб з кожної сторони (наприклад, договір купівлі-продажу будинку, у якому беруть участь два продавці, з одного боку, і три покупці — з іншої).
По співвідношенню виникаючих з правочинів прав і обов'язків сторін вони підрозділяються на платні і безоплатні.
Платним називається правочин, у якому майновому наданню однієї сторони (передача грошей чи майна, виконання робіт, надання послуг) відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони.
Вирішальне значення за даними правочинами має зустрічність, а не еквівалентність. Платні правочини породжують правовідносини, у силу яких кожна зі сторін вправі жадати від іншої сторони так чи інакше визначеного майнового надання, тобто кожна зі сторін зобов'язана зробити на користь іншої сторони визначені дії. Якщо одна сторона передає майно, то інша повинна передавати або інше майно, або гроші, або зробити які-небудь інші дії. Так, за договором купівлі-продажу покупець вправі жадати від продавця передачі йому придбаної речі, а продавець вправі вимагати плату у визначеній сумі за продану річ. Більшість цивільно-правових правочинів є платними.
Платними можуть бути тільки двосторонні правочини, оскільки однобічні правочини завжди безоплатні. Платність правочину може виражатися в передачі грошей, речей (майна), виконанні робіт або наданні послуг і встановлюватися законом чи угодою сторін, випливати із суті правочинів. Так, правочини купівлі-продажу, постачання й ін. по своїй сутності завжди платні, а договір дарування, безплатного користування майном, навпроти - завжди безоплатний.
У безоплатних правочинах наданню однієї сторони немає зустрічного задоволення, надання. У таких правочинах обов'язок зробити дії майнового характеру лежить лише на одній стороні, що не вправі вимагати зустрічного майнового надання. Це має місце за договором дарування, коли річ передається у власність іншій стороні, за договором про безоплатне користування майном, за договором збереження, за договором доручення, за договором позики і т.д.
Платність чи безплатність одних правочинів визначена законом чи може встановлюватися домовленістю сторін. Так, відповідно до закону договір позики між фізичними особами безоплатний, на відміну від договору банківської позички. У договорі встановлюють його платність чи безоплатність.
У залежності від моменту, з якого правочини вважаються укладеними, тобто в сторін виникають права й обов'язки, вони підрозділяються на консенсуальні і реальні от латинского “consensus” - соглашение “res” - вещь.
Консенсуальні правочини вважаються укладеними з моменту досягнення сторонами угоди, тобто сторони повинні узгодити своє волевиявлення, спрямоване на встановлення, зміну чи припинення правовідносин. У момент, коли угода досягнута, правочин вважається укладеним, і в їх сторін виникають відповідні права й обов'язки. Так, для укладання договору купівлі-продажу необхідно, щоб сторони домовилися між собою про предмет і ціну речі. Якщо закон вимагає, щоб волевиявлення було виражено у визначеній формі, то правочин вважається укладеним тільки при дотриманні такої форми.
Для реального правочину однієї угоди сторін недостатньо. Реальний правочин вважається укладеним при досягненні сторонами згоди по всіх істотних умовах і передачі речі однією стороною іншій. До реальних правочинів належать договори позички, перевезення (ст.ст.827, 908 ЦК України). Так, обов'язок повернути борг у позичальника виникає тільки після досягнення згоди з позикодавцем про суму, термін повернення і передачі цієї обговореної суми. Також прикладом реального правочину є договір збереження, тому що права й обов'язки в хоронителя виникають з моменту передачі йому на збереження визначеної речі.
Слід зазначити, що передача речі (майна) по консенсуальному правочину свідчить, як правило, про його виконання, а по реальній - про його висновок.
За значенням підстави правочини для їх дійсності всі правочини підрозділяються на каузальні й абстрактні От латинского "causa" - основание и "abstrahere" - от-рывать, отделять. .
Підставою правочину визнається та правова мета, для досягнення якої правочин здійснюється. Будь-який правочин має свою правову підставу — правову мету (causa), до досягнення якої прагнуть, сторони, що уклали правочин. Будь-яка правочин має підґрунтя, не може бути правочинів без підґрунтя, тобто безцільних правочинів. Розподіл правочинів на каузальні й абстрактні не означає, що перші з них мають підставу, а другі його не мають. Сутність цього розподілу укладається в тім, що для одних правочинів підстава є істотним елементом і самою дійсністю правочину можна заперечувати в залежності від наявності підстави. Одна особа зобов'язалася сплатити іншому визначену суму грошей, а у відповідь на вимогу кредитора заявляє, що платити не за що. Каузальними називаються правочини, у яких правова підстава очевидна зі змісту правочину або підставу її можна зрозуміти по самому типу даного правочину. До них відноситься більша частина цивільно-правових правочинів (купівлі-продажу, майнового наймання, підряду, міни, комісії й ін.). Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету (саusа), тобто немає пояснення, чому Н. видав розписку М., то вона повинна бути визнана недійсною.
Інші правочини, на відміну від каузальних правочинів, не мають яскраво вираженої підстави і її наявність для них несуттєва. Абстрактними називаються такі правочини, зі змісту яких не можна установити, заради якої мети вона укладена. Отже, правочин абстрагований (відірваний, відвернений) від підстави. Абстрактним правочином є, наприклад, вексель, що породжує безумовний обов'язок платежу визначеної грошової суми. Це платіжне