Цивільний кодекс у ст. 208 передбачає випадки, коли правочини повинні укладатися в писемній формі:

право чини між юридичними особами;

право чини між фізичною та юридичною особою, крім право чинів передбачених частиною першою статті 206 ЦК;

право чини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів неоподаткованого мінімумів доходів громадян, крім право чинів передбачених частиною першою статті 206 ЦК.

3) інші правочини громадян між собою, щодо яких закон вимагає дотримання письмової форми Цивільний кодекс України. Київ «Атіка» 2003

. Наприклад, договір поручительства має бути укладена тільки в письмовій формі.

Якщо громадянин внаслідок фізичного недоліку, хвороби чи по яких-небудь інших причинах не може власноручно підписатися, то за його дорученням правочин може підписати інший громадянин. Підпис останнього повинний бути засвідчений організацією, у якій працює чи вчиться громадянин, що укладає правочин, чи житлово-експлуатаційною організацією по місту його проживання, чи адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, у якому він знаходиться на лікуванні, чи органом чи службовою особою, що здійснюють нотаріальні дії.

Недотримання запропонованої законом простої письмової форми за загальним правилом не спричиняє визнання правочину недійсним, але позбавляє сторони у випадку суперечки посилатися на показання свідків у підтвердження факту укладання правочину і його виконання Цивільний кодекс України. Київ «Атіка» 2003. По спорах, що випливають з правочинів, укладених з порушенням установленої для них простої письмової форми, суд може взяти до уваги лише письмові докази (розписки, листи, інші документи). Виключення встановлене лише для випадків, якщо в діях осіб, що уклали правочин, вбачаються ознаки злочину (наприклад, при заперечуванні договору, позики).

У випадках, особливо обговорених у законі, настають і більш серйозні наслідки: правочин визнається недійсним. Так, договори про неустойку, заставу і поручительство, укладені з порушенням запропонованої для них письмової форми, завжди визнаються недійсними.

Введення обов'язкової письмової форми правочинів обумовлено рядом факторів:

1) вона краще, ніж усна, сприяє з'ясуванню справжнього змісту правочини (виконується не при самім її здійсненні);

2) привчає учасників цивільного обороту до точного вираження своєї волі й акуратному виконанню передбачених правочином умов;

3) полегшує суду чи господарському суду припинення несумлінного відношення однієї зі сторін до виконання обов'язків, що випливають з цього правочину;

4) для організацій документування юридичних фактів — одне з найважливіших умов правильного ведення справ (зокрема, обліку), а також необхідно для контролю за їхньою діяльністю.

Для правочинів, що виходять за межі звичайних і торкаються істотних інтересів громадян, закон передбачає кваліфіковану письмову форму - форму письмового документа, нотаріально засвідченого. Саме така форма передбачена законом для правочинів, на основі яких відбувається передача права власності на житловий будинок, заповітів, деяких доручень, застави нерухомості, договору довічного змісту й інших правочинів, передбачених у законі. За бажанням сторін будь-який правочин може бути убраний в нотаріальну форму. На практиці сторони найбільш часто засвідчують у нотаріальному порядку такі договори як договір займу, договір найму житлового приміщення, договір зберігання і т. і.

Правочин, для якого визначена форма строго обов'язкова, вважається укладеним лише з часу втілення її в цю форму. Але якщо сторони домовилися укласти договір у визначеній формі, то він також вважається укладеним лише з моменту надання йому домовленої форми, хоча б за законом вона і не була потрібна для даного роду договорів.

У випадку недотримання запропонованої законом нотаріальної форми однобічного правочину, такий правочин визнається недійсним, а особа, що одержала майно по такому правочину, зобов'язана його повернути. У виняткових випадках суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлена його відповідність дійсній волі особи, що її укладала, а нотаріальному посвідченню такого правочину перешкоджала обставина, що не залежала від волі особи.

Недотримання вимог закону про нотаріальне посвідчення договору обумовлює його недійсність і отримане на його підставі майно підлягає поверненню. Кожна з сторін у такому випадку зобов’язана у такому випадку повернути своєму контрагентові усе отримане за правочином, а якщо повернення неможливе – відшкодувати вартість у грошах. У той же час, якщо сторони домовилися про всі істотні умови договору і цілком чи частково виконали його, але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому випадку його наступне нотаріальне посвідчення не потрібно. Як указав Верховний Суд України у своїй постанові Пленуму від 28 квітня 1978 р. із змінами, внесеними 25 грудня 1992 р. „Про судову практику по справах про визнання правочинів недійсними” Бюлетень законодавства і юридичної практики України. № 6. 1993. С.251.

, суд може визнати такий договір за вимогою сторони, що його виконала, його правонаступників чи прокурора дійсним. Однак, це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди по всіх істотних умовах.

Нотаріальна форма правочину припускає посвідчення правочину нотаріусом. Право нотаріального посвідчення правочинів без обмежень належить нотаріусам державних нотаріальних контор (ст. 34 Закону „Про нотаріат”. Приватні нотаріуси вправі засвідчувати будь-які правочини, крім договорів довічного утримання і доручень для здійснення дій за кордоном (ст. 36 Закону „Про нотаріат”). Відповідно до формальних вимог вступив силу Указ Президента „Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні” яким зняті зазначені обмеження прав часток нотаріусів на посвідчення