ПЛАН

ВСТУП

Історично-правовий розвиток інституту заповіту.

а. Основні поняття римського спадкового права.

б. Етапи розвитку римського спадкового права.
в. Спадкування за заповітом в римському праві.

г. Спадкування за заповітом в часи Київської Русі.
д. Дореволюційне спадкове право Російської Імперії.
е. Історія спадкування за заповітом в СРСР.

2. Поняття та форма заповіту.

3. Суб’єкти, об’єкти заповіту.

4. Зміст заповіту.

а. Право на обов'язкову частку в спадщині

б. Позбавлення спадщини

в. Під призначення спадкоємця

г. Заповідальний відказ

д. Покладення

е. Скасування та зміна заповіту

ж. Спадкування грошового вкладу.

ВИСНОВОК

Використана література.

ВСТУП

Важливим елементом процесу перебудови, реформування та демократизації всіх систем суспільства в Україні є формування правової держави, яка покликана забезпечити виконання конституційного принципу верховенства права (стаття 8 чинної Конституції України), та забезпечувати недоторканність та захист таких важливих соціальних цінностей як життя та здоров’я людини, її недоторканності і безпеки, честі та гідності.

Економічні перетворення в державі мають на меті утворення нової системи господарювання, які тягнуть за собою значні потреби в реформації правової системи держави. За даних умов значно зростає роль правового регулювання товарно-грошових відносин та різноманітних відносин з немайновими цінностями. Держава має прикласти максимальних зусиль для того щоб правова база була приведена до відповідності з вимогами чинної ситуації в економіці.

Інститут спадкового права в усіх правових системах, як стародавніх так і сучасних, є одним із найважливіших. Його значимість обумовлюється також тим, що об’єктом спадкування переважно є право власності. Що залишається після смерті власника, кому має перейти майно, в якому порядку та обсязі - всі ці проблеми спадкового права з найдавніших часів і до нашого часу  залишаються в центрі уваги суспільства та держави, законодавців та дослідників, кожної людини, оскільки в тій чи іншій мірі торкається його інтересів.        
        В даній роботі буде зроблений аналіз історичного аспекту спадкування за заповітом, переглянутий досвід попередніх та теперішніх держав з даного питання, розглянуті чинні законодавчі акти, що стосуються теми роботи та будуть викладені побажання щодо бачення права взагалі та спадкування за заповітом з точки зору теперішніх соціальних та економічних умов.
   

1. Історично-правовий розвиток інституту заповіту.

а. Основні поняття римського спадкового права.

Цивільне право, як науку, було започатковано ще в часи Римської Імперії. До того ж часу і відноситься виникнення  спадкового права як галузі права. У системі римського права інститут спадкового права був нібито незалежним, він не зв’язаний з іншими галузями майнових прав. Він не входить в систему речових прав, не є яким-небудь типом зобов’язального права але дуже тісно зв’язаний з цими галузями. Римськими юристами були розроблені основні поняття спадкового права, механізми спадкування за заповітом і за законом. Ще в римському праві були розроблені основні поняття спадкового права та саме визначення спадкового права. Так в римському праві спадковим правом називали сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна вмерлого до інших осіб. Був розроблений принцип «nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest», що означало що не може бути спадкування в одній частині майна за заповітом, а в іншій - за законом.

б. Етапи розвитку римського спадкового права.

Римське спадкове право пройшло довгий шлях розвитку, в процесі якого надбало ряд рис, відповідних до характеру римської власності та сім’ї. Розвиток свободи заповідальних розпоряджень був обумовлений посиленням приватної власності по мірі звільнення її від пережитків сімейної. В багатовіковій історії римського спадкового права можна відмітити чотири етапи:

а) спадкування за давнім цивільним правом;

б) спадкування за преторським едиктом;

в) спадкування за імператорським законодавством;

г) спадкування за правом Юстиніана.

Спадкування за давнім цивільним правом (hereditas) регламентувалося Законами XII таблиць, які вже передбачали спадкування за заповітом та спадкування за законом. Основним типом спадкування все таки було спадкування за законом. Але вже закони XII таблиць признають спадкування за заповітом переважною формою спадку-вання.
Спадкування за преторським едиктом (bonorum possessio). Було значно послаблено формалізм при складанні заповітів. Було введено таке поняття як спадкоємці за законом першої та другої черги.

Спадкування за імператорським законодавством. В цей період спадкування далеко відійшло від старого цивільного спадкування. В цей період відбувся значний розвиток спадкового права, але воно ще не стало чіткою, закінченою системою. До часу правління Юстиніана римське спадкове право, особливо спадкування за законом, було доволі складним та заплутаним інститутом. У такому вигляді воно й було представлене в кодифікації Юстиніана через те, що він не був на той час готовим реформувати спадкове право.

Спадкування за правом Юстиніана. У 542 році новели 115, 118, 127 приводять спадкове право до чіткої системи, тим самим завершивши становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому були враховані нові соціально-економічні умови римського суспільства. Так всіх родичів померлого Юстиніан розділив на п’ять класів (черг). Було встановлено черговість наслідування за класами.                    

в. Спадкування за заповітом в римському праві.

Без сумніву, спадкування за законом з’явилося раніше, однак у класичному праві спадкування за заповітом настільки усталилось, що було переважною формою спадкування. Якраз до цього часу затвердилася повна свобода заповіту.

Заповіт (testamentum) - розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім’ї єдиним та підвладним власником сімейного майна був домовладика, і лише він міг їм розпоряджатися на випадок смерті. Звідси заповіт - це одностороннє волевиявлення, в силу якого можуть виникнути права та обов’язки для інших осіб - спадкоємців. Це одностороння угода, що може реалізуватися лише при умові, що особи, зазначені в заповіті