е. Історія спадкування за заповітом в СРСР.

14 квітня 1918 року було прийнято новий порядок спадкування. Успадковування майна було можливим лише на суму, що не перевищувала 10 000 карбованців. Як за законом, так і за заповітом спадкувати могли лише найближчі родичі спадкодавця, тобто батько, мати, діти, брати, сестри, дружина або чоловік. Усиновлені діти не мали права успадковувати після усиновителів. В 1921 році було прийнято цивільний кодекс УРСР. За цим кодексом спадкувати могли як за заповітом так і за законом, при чому за заповітом могли спадкувати лише ті особи, що мали право на спадкування по заповіту. В 1928 році було прийнято ряд доповнень, зокрема про обов’язкову долю, заохочувалась передача майна в спадщину партійним, профспілковим та іншим громадянським організаціям.

2. Поняття та форма заповіту.

Серед переліку нотаріальних дій, що їх учиняє нотаріус, особливе місце посідає вчинення такої нотаріальної дії, як посвідчення заповітів. Кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його, в тому числі предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку, одній або кільком особам - тим, які входять, і тим які не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окре-мим державним, кооперативним та іншим громадським орга-нізаціям (ст. 1216 ЦК). Чинне законодавство не містить визначення заповіту, але, детально регламентуючи як пріо-ритетний напрямок спадкування за заповітом, дозволяє ви-значити основні моменти, що характеризують це поняття.

Заповіт - одностороння угода, в якій викладено осо-бисте розпорядження громадянина щодо переходу на випа-док його смерті права власності на належне йому майно до інших осіб. Ця угода укладається лише від імені фізичної особи, в письмовій формі із зазначенням місця і часу її укла-дення, підписується особисто заповідачем і нотаріально посвідчується.

Заповіт як нотаріальна дія не має чітко визначеного міс-ця його вчинення. Він може бути посвідчений як державним нотаріусом, так і приватним, органами та посадовими особа-ми, які входять до складу системи нотаріату, а також поса-довими особами, яким чинне законодавство надає право посвідчувати заповіти; останні за своїм значенням прирівню-ються до нотаріально посвідчених.

Перед посвідченням заповіту необхідно уважно вислуха-ти особу, яка звернулася за вчиненням цієї нотаріальної дії, для виявлення її дійсних намірів, та роз'яснити цій особі її права та обов'язки.

З огляду на те, що заповіт є угодою, необхідно насампе-ред установити ті факти, що є передумовою і для вчинення будь-якої нотаріальної дії взагалі, і для посвідчення угоди зокрема. Насамперед, необхідно встановити особу громадя-нина, який звернувся до нотаріуса за посвідченням заповіту, і перевірити його дієздатність. Особа громадянина встанов-люється за паспортом або іншими документами, які виклю-чають будь-які сумніви щодо особи цього громадянина. Діє-здатність перевіряється в усній бесіді з громадянином та ви-значається встановленням його віку. Заповіт посвідчується лише від імені дієздатних громадян. Цивільна дієздатність, виникає у громадян у повному обсязі з настанням повноліт-тя, тобто з досягненням 18-річного віку. У тих випадках, ко-ли законодавство дозволяє одружуватися до досягнення цього віку, неповнолітній громадянин набуває дієздатності в повному обсязі від моменту одруження. Рівночасно законо-давство містить норми, які регулюють підстави визнання громадянина недієздатним чи обмежено дієздатним. Отже, особи, які вже досягли повноліття, також можуть бути недіє-здатними чи обмежено дієздатними. Ось чому, коли у нота-ріуса виникають під час бесіди з громадянином, який звер-нувся за посвідченням заповіту, сумніви щодо його дієздат-ності, нотаріус має право відкласти посвідчення заповіту з метою вияснення, чи не виносилося судом рішення про ви-знання його недієздатним. Якщо таке рішення не ухвалюва-лося, нотаріус повинен про свої сумніви щодо дієздатності громадянина повідомити органам чи установам, які можуть ставити питання перед судом про визнання особи недієздат-ною. І залежно від ухваленого рішення нотаріус або посвід-чує заповіт, або зупиняє провадження з посвідчення запові-ту до вирішення справи в суді. Якщо з проханням про посвід-чення заповіту звернулась особа, яка хоч і є дієздатною, але знаходиться в такому стані, що не розуміє значення своїх дій чи нездатна керувати ними, нотаріус має повноваження відмовити в посвідченні заповіту, роз'яснивши, що ця особа знову зможе звернутися за посвідченням заповіту тоді, коли відпадуть обставини, які послужили підставою для такої від-мови.

Особливостями заповіту є те, що він являє собою осо-бисте волевиявлення громадянина. Про таке волевиявлення може йти мова лише щодо громадянина, який досяг повного обсягу дієздатності. Оскільки до досягнення громадянином 14-річного віку в посвідченні угод, що виходять за межі по-бутових, від його імені діють батьки (усиновителі) та опікун, а у віці від 14 до 18 років він діє хоч і самостійно, але зі зго-ди батьків (усиновителів) і піклувальника, його рішення заз-нають суттєвого впливу. За таких обставин про особисте во-левиявлення цих осіб годі й казати. Від їхнього імені посвід-чити заповіт неможливо. З тих же причин не може бути по-свідчений заповіт від імені осіб, які в установленому законом порядку визнані недієздатними чи обмежено дієздатними.

Про особисте волевиявлення особи може йтися лише то-ді, коли ця особа сама звернулася до нотаріуса