розвитку ринкових відносин забезпечувало юридичне оформлення купівлі-

продажу робочої сили як товару. Проте робоча сила - це товар особливого

порядку, невід'ємний від особи його власника, тому й регламентація відносин,

пов'язаних з наймом робочої сили, не вписувалась у сферу цивільно-правових

угод. У результаті виникає трудовий договір як юридична форма використання*

найманої праці.

З усього розмаїття суспільно-трудових відносин трудове право обирає

тільки відносини, які постають у результаті застосування найманої праці, тобто

праці на когось, праці, що виникає на підставі укладення трудового договору у

його різних формах і видах.

Останніми десятиліттями під сферу трудового права і на Заході, і в

»

Україні поступово починають підпадати відносини, які хоча і не є відносинами

найму у чистому вигляді (державні службовці, члени сім'ї фермерів та ін.), але

у своїй основі - відносини залежної праці і юридичне оформляються

укладенням трудового договору.

Треба також зазначити, що цей принцип трудового права послідовно не

дотримувався у соціалістичному трудовому праві за часів його існування.

Відомо, що тоді велися навіть дискусії про так звані широку і вузьку сфери дії

трудового права. Проте ми ще й досі не можемо позбутися старих підходів до

розуміння і врахування принципів права при кодифікації трудового законе-

і-

давства. Тому і тепер маємо доволі розпливчасту за змістом ст. З в Кодексі

законів про працю України, згідно з якою трудове право нібито регулює все, що

14

тільки називається трудовими відносинами. Та як уже було показано, палітра

трудових відносин у суспільстві досить широка. Більшість із них урегульовані

правовими нормами найрізноманітніших галузей права: трудового, аграрного,

комерційного, виправно-трудового, військового тощо. Трудове право з-поміж

названих є найавторитетнішим, що, звичайно, пояснюється його предметом,

вагомістю і значенням тих суспільно-трудових відносин, які регулюються

нормами цієї галузі. Та мало хто з учених-трудовиків звертає увагу на супе-

речливість ст. З та ст. 21 КЗпП, яка, по суті, є визначальною в даному випадку і

обмежує сферу застосування Кодексу законів про працю України лише тими

працівниками і тими відносинами, які виникають на підставі укладення

трудового договору у його різноманітних формах.

Автори науково-практичного коментарю до законодавства України про

працю зазначають, наприклад, що ст. З КЗпП досить складна для застосування*

як сама по собі, так і особливо у зв'язку з суперечностями між її змістом і

змістом деяких інших нормативних актів. Та замість того, аби показати, що всі

ці суперечності є наслідком недосконалого формулювання коментованої статті,

вони занадто захопилися пошуком протиріч між ст. З КЗпП та окремими

законами («Про споживчу кооперацію», «Про селянське (фермерське)

господарство» і навіть Союзним законом «О кооперации в СССР», який в

частині регулювання виробничої кооперації взагалі втратив чинність з

прийняттям Закону України «Про підприємництво»). [6; ст. 281]

Таким чином, при визначенні сфери трудового права необхідно внести

зміни до Кодексу законів про працю України, виклавши ст. З відповідно до

основного принципу цієї галузі права, і все стане на свої місця. Адже ця сфера

уже фактично визначена у ст. 21, яка передбачає виникнення трудових відносин

найманої праці на підставі укладення трудового договору.

Принцип свободи праці. Свобода завжди полягає у можливості вибору

поведінки. Свобода праці проявляється в добровільному, свідомому обранні

конкретних форм застосування праці. При цьому повинні враховуватися

особисті якості людини: покликання, здатність, професійна підготовленість,

15

освіта, а також суспільна потреба.

Свобода укладення трудового договору про роботу є категорією

юридичною. Вона може бути реальною лише тоді, коли базується на праві на

працю, яке проявляється в забезпеченості зайнятості. Право на працю містить

здатність до праці як основний момент, що забезпечує особі, яка шукає роботу,

саме таку роботу. Об'єктом обов'язку, що випливає з права на працю, є держава,

а не суспільство. Предметом такої повинності держави є надання громадянину

кваліфікованої роботи з оплатою праці відповідно з її кількістю і якістю і не

нижче встановленого державою мінімального розміру. В разі відсутності

роботи виплачується грошова допомога. Ця допомога виплачується за рахунок

тих, хто працює, сплачує податки, тобто за рахунок суспільства.

Як вже зазначалось, право на працю реалізується шляхом укладення

трудового договору. Сутність цього договору полягає в тому, що це - угода, яка*

укладається працівником, про трудову діяльність, виконання ним роботи за

певною спеціальністю, кваліфікацією або посадою. Встановлення трудової

функції в договірному порядку свідчить про те, що конкретні форми за-

стосування праці будь-якого працівника визначаються волею, вільним

волевиявленням самого працівника і власника або уповноваженого ним органу.

Для працівника свобода укладення трудового договору означає повну

можливість обирати собі місце і вид роботи з урахуванням власних інтересів,

знань і намірів. Для підприємства свобода трудового договору означає

можливість вибрати найбільш придатного працівника з точки зору ділових і

кваліфікаційних якостей. Свобода працівника і свобода підприємства в

трудових правовідносинах перебувають у постійному співвідношенні. При

цьому кожна із сторін повинна сумлінно користуватися наданими їй правами.

Принцип рівноправності в галузі праці. В системі принципів, закріплених

Конституцією України, важливе місце належить рівності громадян.

Рівноправність, що ґрунтується на суспільній рівності всіх людей, означає, що

кожному члену суспільства надаються рівні з іншими його членами юридичні

можливості. Ніхто з членів суспільства не може мати чи добиватися для себе

16

якихось переваг і привілеїв, як і звільнятися від виконання встановлених

законом обов'язків.

Принцип рівності прав повинен поєднуватись з рівністю обов'язків. Якщо

людина має більше обов'язків, то не можна вимагати, щоб і правами вона

користувалася меншого обсягу. Саме кількість обов'язків є свідченням того, що

обсяги виконуваної роботи у працівників є різними. Крім того, принцип

рівності прав повинен мати сферу застосування тільки на конкретному

підприємстві, в установі, організації. При рівності обов'язків на різних

підприємствах не можна вимагати застосування принципу рівних прав.

Конституцією України, а також ст. 22 КЗпП не допускається будь-яке

пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих

переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від

походження, соціального і майнового статусу, расової та національної

і.

належності, статі, мови,