- порушення проти конкретної особи державного обвинува-чення є підставою направлення кримінальної справи до суду;

- порушене прокурором державне обвинувачення є предметом
судового розгляду;

- виконує роль процесуального фільтра, через який від-бувається „фільтрація” результатів всієї попередньої діяльності через призму прокурорського нагляду;

- не допускається надходження до суду кримінальних справ щодо
невинних осіб.

Стадію порушення державного обвинувачення, як і інші стадії, характеризують притаманні тільки для неї основні положення:

- порушення державного обвинувачення повноважною поса-довою особою - прокурором;

- незалежність прокурора при формулюванні ним обвинува-чення від будь-яких установ, організацій, підприємств, посадових осіб і громадян, чиї інтереси воно може зачіпати;

- неприпустимість погіршення положення обвинуваченого при порушенні державного обвинувачення. Сформульоване прокуро-ром обвинувачення не повинно зумовлювати застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією;

- забезпечення повноти досудового слідства;

- здійснення обвинувальної діяльності на засадах рівності всіх громадян перед прокурором, який порушує державне обвинувачення на підставі закону і фактичних обставин справи, незалежно від їх соціального, майнового і службового стану, національності, расової належності, віросповідання тощо;

- порушення державного обвинувачення у визначений законом строк, що згідно зі ст. 233 КПК становить не більше 5 днів;

- запобігання притягнення до кримінальної відповідальності невинного і порушення державного обвинувачення проти винної особи.

Діяльність прокурора у кримінальній справі, що надійшла до
нього від слідчого з обвинувальним висновком, є самостійною функцією кримінального процесу - порушення державного обвинувачення.

Порушення державного обвинувачення є передумовою здій-снення прокурором конституційної функції - підтримання обви-нувачення перед судом.

Прокурор виконує дві функції:

- контрольна, пов'язана із контролем за тим, чи досудове слідство
проведено з дотриманням всіх вимог кримінально-процесуального закону;

- організаційна, що полягає у підготовці прокурора до здійснення ним функції підтримання державного обвинувачення у суді та пере-веденні порушеного державного обвинувачення до суду для вирішен-ня питання про призначення кримінальної справи до судового роз-гляду.

Завдання стадії порушення державного обвинувачення, залежно від того, реалізацію якої функції вони забезпечують, можна поділити на дві групи.

Першу групу завдань спрямовано на реалізацію контрольної функції. Ці завдання полягають у перевірці наявності обставин, зазначених у ст. 228 КПК:

- чи мала місце подія злочину;

- чи має діяння, яке ставлять у вину обвинуваченому, склад злочину;

- чи було додержано під час провадження дізнання і досудового слідства вимоги КПК про забезпечення права підозрюваного та об-винуваченого на захист;

- чи немає в справі обставин, що зумовлюють закриття справи згідно із ст. 213 КПК;

- чи пред'явлено обвинувачення за всіма установленими злочинними діями обвинуваченого;

- чи притягнуто як обвинувачених всіх осіб, яких викрито у вчи-ненні злочину;

- чи правильно кваліфіковано дії обвинуваченого за статтями кримінального закону;

- чи додержано вимог закону при складанні обвинувального висновку;

- чи правильно обрано запобіжний захід;

- чи вжито заходів до забезпечення відшкодування збитків, за-подіяних злочином, і можливої конфіскації майна;

- чи виявлено причини та умови, які сприяли вчиненню злочину,
і чи вжито заходів до їх усунення;

- чи додержано органами дізнання або досудового слідства всіх інших вимог КПК.

Друга група завдань спрямована на реалізацію контрольної функції. Ці завдання полягають у тому, що прокурор або його заступ-ник:

- направляє кримінальну справу до суду, якому вона підсудна (ч. 1 ст. 232 КПК);

- повідомляє обвинуваченого, до якого суду направлено справу (ч. 2 ст. 232 КПК);

- відкликає (у необхідних випадках) із суду кримінальну справу, у якій попередній розгляд ще не відбувся (ч. 4 ст. 232 КПК).

1.2. Принцип змагальності в кримінальному процесі.

Змагальність сторін разом зі свободою в наданні ними суду своїх доказів, їх дослід-женні та доведенні переконливості перед судом визнається ст. 129 Конституції України однією з основних засад (принципів) судо-чинства.

Втілюючи ці положення Ос-новного Закону в життя, Верховна Рада України 12 липня 2001 р. доповнили чинний Кримінально-процесуальний ко-декс (КПК) ст. 16-1, якою розме-жування процесуальних функцій на обвинувачення, захист і вирішення справи поклала в основу кримінального судочинства. До сторони обвинувачення законода-вець відніс прокурора, потерпілого і його представника. До сторони захисту - підсудного, його захис-ника і законного представника. Ви-конання функції розгляду справи покладено на суд.

В юридичній літературі з'яви-лося чимало публікацій, які обґрун-товують правильність та своєчасність цих нововведень. Так, народ-ний депутат України М. Маркуш стверджує, що кримінальний про-цес має будуватися за такою фор-мою, в якій „беруть участь три сто-рони, а функції обвинувачення і захисту відокремлені від функції вирішення справи”. Більш того, на її думку, „розширення змагальних засад українського кримінального процесу - не просто один із ос-новних напрямків його реформування, а сама суть його реформи”. Ця позиція обстоюється і іншими авторами.

Я ж навпаки вважаю, що таке важливе конституційне положення, як змагальність сторін не може ґрунтуватися на поділі кримі-нально-процесуальних функцій тільки на обвинувачення, захист і вирішення справи, бо це несе в собі велику небезпеку для правильної організації боротьби зі злочинністю.

По-перше, теорія про „тріаду” кримінально-процесуальних функ-цій є суто вітчизняною, її коріння знаходиться не у світовій проце-суальній спадщині, а в монографіях радянських учених-процесуалістів другої половини XX століття. До того ж ця теорія в її традиційному варіанті: „функції обвинувачення, захисту і вирішення справи відок-ремлені одна від одної” не є за-гальновизнаною навіть на вітчизня-ному рівні, в зв'язку із чим вона не може вважатися універсальною науковою теорією.

По-друге, притягаючи „за вуха” тріаду процесуальних функцій до змагальності суб'єктів кримі-нально-процесуальної діяльності, Верховна Рада України не враху-вала того, що ні в законодавстві, ні в юридичній літературі цей кон-ституційний принцип достатньою мірою ще не розкрито, в зв'язку із чим кожен змушений розуміти його по-своєму, звертаючись то до