По-третє, захист прав та інтере-сів усіх учасників кримінального процесу, в тому числі самого обви-нуваченого (підсудного) - одне із основних завдань і конституцій-ний обов'язок усіх державних органів, які ведуть кримінальний процес. У зв'язку із цим заборо-няти слідчому, прокурору і суду виконувати цей обов'язок, перекла-даючи його на самого обвину-ваченого (підсудного), його за-хисника та законного представ-ника, як це визначено ст. 16-1 КПК, неприпустимо. Положення ст. 16-1 суперечать ст. 3 Конститу-ції та ст. 2 КПК, є неконституцій-ними і мають бути вилучені з кримінально-процесуального законо-давства. Стаття 16-1 - такий же мертвонароджений інститут, як і Касаційний Суд України, утворе-ний відповідно до Закону України від 7 лютого 2002 р, „Про судоустрій України”, а потім визнаний Конституційним Судом України нелегітимним.

По-четверте, якщо той, хто обви-нувачує не захищає і не розгля-дає справу, той, хто захищає не обвинувачує і не розглядає справу, а той, хто розглядає справу не обвинувачує і не захищає, то виникає питання - хто в такому разі захищатиме права і законні інтереси заявників, свідків, по-нятих, спеціалістів, експертів, цивільних позивачів, цивільних відповідачів, інших суб'єктів процесу? Невже той же обвинувачений (підсудний), його захисник або законний представник? Чи спасіння потопаючих справа рук самих потопаючих?

По-п'яте, кримінальне судочин-ство суттєво відрізняється від кон-ституційного, адміністративного, господарського і цивільного, бо цей вид судочинства ведеться не одним державним органом, як всі інші, а цілою системою державних ор-ганів, які йменуються криміналь-ною юстицією України (органи дізнання, досудового слідства, про-куратури і суду). В зв'язку із цим і змагальність сторін тут має інший характер. Є підстави стверджу-вати, що кожен суб'єкт кримі-нального процесу має визнаватися самостійною стороною судочинст-ва і не „групуватися” з іншими суб'єктами, а також мати право змагатися з будь-яким із них, тобто змагальність у суді повинна мати багатосторонній характер, бо вона тісно пов'язана з принципами публічності та встановлення об'єк-тивної істини у справі. Хіба, на-приклад, потерпілий зобов'язаний сперечатися (змагатися) лише з підсудним, його захисником чи за-конним представником і не може сперечатися (змагатися) із обвину-вачем прокурором? На практиці саме потерпілий досить часто викриває неповноту проведеного досудового слідства, грубі по-рушення норм кримінального чи кримінально-процесуального зако-нодавства з боку дізнавача, слід-чого, прокурора, тобто виступає не союзником, а противником проку-рора всупереч вимогам ст. 16-1 КПК.

Реалізація конституційного принципу змагальності у кримі-нальному судочинстві через без-посередню рівність усіх суб'єктів процесу в наданні суду доказів, всебічному їх аналізі та особистій участі у їх дослідженні дозволяє кожному з них використовувати найоптимальніші форми для пов-ного вираження своїх інтересів і тим самим значно підвищити рівень демократизму кримінального судо-чинства. Таким чином, змагаль-ність - це особливий спосіб опер-ування доказами у судовому засі-данні, який характеризується роз-біжністю і боротьбою поглядів між різними учасниками процесуальної діяльності, а не „вся суть реформування кримінального судочин-ства”, як вважає М. Маркуш.

Багатостороннє змагальне дослідження доказів, їх аналіз та обговорення кожним учасником судового розгляду спра-ви забезпечують широку можли-вість для використання в дока-зуванні всіх передбачених законом засобів, фактичних даних та відо-мостей, що їх підтверджують. Із цією метою кожен учасник процесу може сперечатися (змагатися) з будь-яким іншим в аргументах і мотивах, висловлювати суду свою власну точку зору, обов'язково бра-ти участь і виступати в судових за-сіданнях. Інакше кажучи, змагаль-ність у кримінальному судочинстві відносяться лише до процедури по-дання, витребування, залучення фактичного матеріалу, необхідного для правильного розв'язання спра-ви судом, а також форм, способів і методів його дослідження у судо-вому засіданні, де кожен учасник процесу вільно висловлює свої міркування і оспорює доводи, мір-кування та заперечення інших.

По-шосте, результат судового розгляду кримінальної справи не заслуга однієї якоїсь сторони, а продукт спільних зусиль усіх учас-ників процесу, їх багатосторонньої змагальної діяльності. В зв'язку із цим викликає здивування позиція деяких авторів, які прирівнюють судовий розгляд кримінальної справи до спортивних змагань з метою виявлення „переможця”. Так, В. Маляренко стверджує, що судове змагання, як і у спорті, передбачає наявність як мінімум трьох суб'єктів, двоє із яких зма-гаються, а третій стежить на тим, щоб змагання відбувалося у від-повідності з правилами і приймає рішення, хто ж здобув перемогу. Невже прихильникам такої пози-ції не відомо, що у спорті завжди змагаються лише рівні супротив-ники (однієї ваги, одного класу тощо). Сидить же за ґратами і під збройною охороною приватна особа (підсудний), яка ні фактично, ні юридично не може вважатися рівною за своїм правовим і про-цесуальним становищем обвинувачу-прокурору, який виконує публічну функцію кримінального переслідування і є не приватною особою, а представником державної влади, відповідальним за хід і результати боротьби зі злочинніс-тю, з правом прийняття відпові-дальних процесуальних рішень та застосування легітимних форм дер-жавного (процесуального) примусу до інших учасників процесу. Рів-ність, в оперуванні доказами і „про-цесуальна рівність”