План

Вступ З

6. Відшкодування моральної шкоди. ЗО
Висновки 36
Список використаної літератури 38

Вступ

Християнські ідеали добра і - справедливості не стали, на жаль, реальними життєвими принципами для кожного громадянина. І далі відбуваються зазіхання на чуже тіло та душу, на чуже майно, що вимагає від держави створення юридичного механізму гарантування прав та свобод людини, інших учасників цивільних правовідносин, запобігання актам протиправної поведінки, їх припинення та усунення заподіяних наслідків.

Однією із гарантій здійснення особою свого права є правовий захист, тобто державно-примусова діяльність, щодо забезпечення виконання юридичного обов'язку та відновлення порушеного права.

Правовий захист, окрім самозахисту (самооборони), неможливий поза діяльністю суду або іншого органу. Якщо відновлення порушеного права проведено самим порушником, таке відновлення, слід гадати, є добровільним залагодженням шкоди, але не може вважатися правовим захистом.

Правовий захист - завжди акт, що уже відбувся, оскільки він є безпосередньою реалізацією міри державного примусу, що визначена у рішенні суду чи іншого органу, уповноваженого на здійснення правового захисту. І саме це є головним у суті правового захисту.

В окремих випадках для реалізації міри державного примусу достатньо постановлення рішення і набрання ним чинності. Так, у рішенні про визнання права власності чи про розірвання договору відповідач не примушується до певної активної поведінки, тому в цій ситуації акт правосуддя і правовий захист завжди збігаються у часі.

Якщо ж відповідач присуджується до певної поведінки: повернути майно, сплатити неустойку - то у такій ситуації реалізація державного примусу органічно пов'язана з виконанням рішення, без чого правовий захист не може вважатися таким, що відбувся1. Тому акт правосуддя і реальний правовий захист тут не збігаються.

Ромовская З.В. Зашита в советском семейном гюаве. — Л„ 1985. - С.9.

Правовий захист можна розглядати і в динаміці - як процес захисту, що має свій початок (подання позову, заяви) та кінець (виконання рішення).

Правовий захист органічно пов'язаний з правовою охороною, однак ці категорії не можна назвати ідентичними за змістом. Ця відмінність яскраво засвідчується такою тезою: «охороняє закон, а захищає суд».

Нинішні підходи до трактування права дають підставу стверджувати, що охорона може бути забезпечена й іншими соціальними регуляторами суспільних відносин. Але охорона договором і охорона законом мають, як правило, різну питому вагу.

Об'єктом правової охорони є, насамперед, суспільні відносини, які були обійдені законом чи іншим актом цивільного законодавства. У цьому розумінні правова охорона ототожнюється з правовим регулюванням, яке здійснюється законом чи іншим норматив4ю-правовим актом.

1. Право на захист цивільних прав та інтересів.

Правовий захист є результатом реалізації особою права на захист.

Конституція України у статті 55, як і Конституція УРСР у статті 57, називає серед прав людини і громадянина право на судовий захист. Ця конституційна норма, хоч і не може припинити наукової полеміки, все ж дає дуже вагомі аргументи тим, що вважає право на захист окремим, самостійним правом особи.

Право на захист - це специфічний сторож інших цивільних прав, гарант їх здійснення. Вважати право на захист складовим елементом кожного права - значить применшувати його значення1.

Право на захист - самостійне право особи, а не прив'язка до конк-ретного права. У свою чергу, право особи є правом саме тому, що захищеність становить його сутність. Отже, можна зробити висновок: те, що є правом, має бути, за бажанням особи, захищене завжди.

Право на захист складається із кількох окремих правових можливостей. До нього входить, насамперед, право на звернення за захистом до суду. Це право реалізується шляхом подання позовної заяви (скарги). ,/ > Позовна заява - це лише вимога про захист. З огляду на положення

313 проекту Цивільного кодексу України (1996р.) про те, ща «речові

*Жк> &М^' Ч^ЦУ *& *ш4рс,їллс' ^ІЇк&і-У^ *<***</***<

статті

у разі цх порушення захищаються позовами, предметом яких є безпосередньо речі (речові позови)», не могло не викликати заперечень.

Немає підстави і для використання словосполучення «позовна форма захисту права»: мова може йти про позовну форму звернення за захистом».

Носієм права на захист є кожен учасник правовідносин, кожна заінтересована особа. Його зміст становить не лише право на подання до суду позову чи заяви (скарги), а й можливість подання зустрічного позову чи заперечення проти позову. Заперечуючи позивачеві, відповідач тим самим

Цивільне право. 4.1. Наук. ред. О.В.Дзера. - К., 1997. -СІ83.

також просить судового захисту.'

Принцип диспозитивності у здійсненні особою своїх прав дозволяє їй самій вирішувати питання про доцільність звернення за захистом. Адже не завжди особа, яка подала позов і «відсудила» бажане благо, може вважати себе воістину переможцем. Іноді прощенням завданої кривди можна досягти вагомішого результату.

У цьому плані дуже повчальними є слова з Нагірної проповіді Ісуса Христа: «Якщо ти вважаєш, що брат твій учинив погано, то піди до нього, вибери таке місце і час, щоб поговорити з ним наодинці, і тоді скажи йому лагідно те, що ти маєш проти нього. Якщо послухає тебе, то замість того, щоб стати твоїм ворогом, він стане твоїм другом. Якщо ж не послухає, то пожалій його і вже не май з ним справи».

Існує думка про те, що «захист свого права - обов'язок перед іншими», сенс якої зводиться до того, що, добиваючись захисту свого права, особа тим