Право власності, як і будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомочностей — володіння, користування і розпо-рядження. Цими правомочностями володіє власник, проте кожна з них, а в деяких випадках і всі вони разом, може належати не влас-нику, а іншій особі, правомочностями якій дозволив користуватися власник (наприклад, при договорі оренди). Сутність змісту цих пра-вомочностей полягає в їх залежності від власника і в залежності від закону самого власника. Право власності абсолютне, проте воно не безмежне.

Право власності — це приватне право, але воно має забезпечува-ти і публічний інтерес. Тому можливо при диспозитивному характе-рі права власності встановлення певних його обмежень. Основою встановлення цих обмежень є Конституція України. Згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, а також правовий режим власності.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, по-гіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст. 319 ЦК України).

ЦК України визначає: власник володіє, користується, розпоряджається майном на власний розсуд (ст. 319), проте, на жаль, визначення цих повноважень кодекс не навів. Ці правомочно-сті складають право власності в суб'єктивному розумінні, яке озна-чає, що суб'єкт-власник має певні засоби впливу на річ.

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному ро-зумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність норм, які регулюють право власності. Право власності в суб'єктив-ному розумінні складають його правомочності — право володіння, користування і розпорядження.

Якщо право власності в об'єктивному розумінні виражає об'єк-тивно існуюче становище з правом власності в законодавстві і краї-ні, то право власності в суб'єктивному розумінні означає міру мож-ливої поведінки для суб'єкта-власника, яка об'єднує три правомоч-ності — володіння, користування і розпорядження.

З цього приводу можна навести визначення права власності в суб'єктивному розумінні, яке дає Є. О. Суханов: «Право власності як суб'єктивне цивільне право — це закріплена законом можли-вість особи на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджати-ся належним їй майном, одночасно беручи на себе тягар і ризик його утримання».

Зазначене дозволяє звернути увагу на дві сторони права власнос-ті — дозвільну і зобов'язуючу. Право власності як суб'єктивне пра-во — це можливість певної поведінки, що полягає в єдності трьох правомочностей: володіння, користування і розпоряджання й одно-часно це певний тягар, який має нести власник.

ЦК України називає таких суб'єктів права власності в Україні: український народ, фізичні та юридичні особи, держава Україна, територіальні громади, іноземні держави та інші учасники цивільних відносин (статті 2, 318 ЦК України). Усі суб'єкти права власності є рівні перед законом.

Зміст права власності згідно зі ст. 317 ЦК України скла-дають три правомочності — володіння, користування та розпоря-джання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання та місцезнаходження майна. Власник має не тільки право власності, а й несе певні обов'язки. Зокрема, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України). Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна (ст. 323 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або за-коном.

Конституція України здійснила значний вплив на формування ЦК України. Нею введено таке поняття, як право власності Україн-ського народу (ст. 13 Конституції України). На жаль, роз'яснення сутності цього поняття Конституція не дає. З огляду на текст статті слід вірізнити два параметри цього поняття:

- на які об'єкти спрямоване право власності Українського народу;

- хто здійснює право власності Українського народу.

ЦК України в ст. 324 зазначає, що об'єктами права власності Українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Від імені Українського народу права власника здійснюють орга-ни державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, встановлених Конституцією України. На цій підставі можна зроби-ти висновок, що органи державної влади та органи місцевого само-врядування здійснюють усі правомочності власника щодо власності народу України. Право державної власності здійснюють органи дер-жавної влади від імені держави, але об'єкти права власності тут ін-ші — майнові комплекси, підприємства тощо.

Характерною ознакою права власності є його непорушність. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обме-жений у його здійсненні. Це дуже важливе положення закону (ст. 321 ЦК України), яке дозволяє особам захищати свої права.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути засто-соване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підста-ві і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків реквізиції в умо-вах воєнного або надзвичайного стану з наступним повним відшко-дуванням його вартості (статті 321, 353 ЦК України).

ЦК України, як і Конституція України, не визначає форм власності — це економічна категорія. Згідно з ЦК України існують: право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності, право комунальної власності (стат-ті 324-327). Про право власності Українського народу вже згадувалося вище. Що стосується права приватної власності, то її суб'єкта-ми є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке мо-же бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими (ст. 325 ЦК України).

Деякі особливості має право приватної