По-друге, зловживати можна лише своїм, а не чужим правом. При зловживанні цивільними права уповноважений суб'єкт допускає недозволене використання свого права, але при цьому спирається на суб'єктивне право.

По-третє, зловживання правом пов'язується не зі змістом суб'єктивного права, а із його існуванням. Відомо, що суб'єктивне цивільне право є мірою дозволеної поведінки уповноваженої особи. Ця міра становить сукупність повноважень, якими наділяється особа в силу закону, інших правових актів і договору. Таким чином, зловживання правом відбувається в процесі реалізації права, і тому завжди носить вольовий характер.

По-четверте, про зловживання правом можна говорити лише тоді, коли уповноважений суб'єкт, діючи в рамках належного йому суб'єктивного права, використовує такі форми його реалізації, які виходять за встановлені законом рамки здійснення права. Частіше за все кордони здійснення цивільних прав зводяться лише до проблеми існування права у відповідності із його призначенням.

Достатньо спірним є питання про співвідношення понять «зловживання правом» та «перевищення правом». На думку Ємельянова В.І., «зловживаючи повноваженнями, управляючий спричиняє шкоду особі> в інтересах якої повинно здійснюватись управління». Якщо, ж він, використовуючи свої повноваження, спричинить шкоду третім особам або суспільству в цілому, то ці дії будуть визнані перевищенням повноважень».

По-п'яте, будучи цивільним правопорушенням, зловживання правом являє собою протиправну та винну поведінку. Суб'єктивна сторона зловживань може виражатися в формі прямого чи опосередкованого умислу або необережності. У реальній дійсності умисне зловживання особою своїми

1 Кирилюк Д. Категорія «зловживання цивільним правом» в Україні та за кордоном: питання теорії і практики // юридичний журнал, 2006. - № 2. - С. 64.

правами зустрічається частіше.

Досить часто суб'єкт цивільних правовідносин недобросовісно використовує надане йому цивільне право для досягнення конкретної мети, яке може спричинити несприятливі наслідки для контрагента даного суб'єкта.

Указане твердження можна проілюструвати наступним прикладом. Юридична особа укладає кредитний договір із певним банком. Потім, практично у момент закінчення дії договору, дана юридична особа «помічає», що кредитний договір не містить такої істотної умови, як.пеня, яку сплачує позичальник в разі несвоєчасно погашення заборгованості. Позичальник просто не може змиритися із таким недоліком договору . і звертається до господарського суду. В більшості випадків банку нічого не залишається, як очікувати негативного для нього судового рішення - досить часто суди визнають такі договори недійсними як такі, що не відповідають вимогам закону. А далі починається найприємніше для позивача - суд застосовує реституцію і зобов'язує банк повернути все те, що він набув на підставі договору, тобто проценти. Для позивача, який активно боровся за юридичну чистоту договору, користування кредитними коштами стає безкоштовним...

Наведемо ще один подібний приклад. Відкрите акціонерне товариство «X» звертається до господарського суду із позовом про визнання недійсним договору застави, укладеного між позивачем та банком «ГІ», на тій підставі, що умови договору застави товарів в обігу не було погоджено із Фондом державного майна України. Позивач зазначає, що згідно із п. 1.2 Порядку погодження органами приватизації умов договорів застави майна підприємств, затвердженого Наказом фонду державного майна України № 163 від 6 лютого 2001 р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 лютого 2001 р. за № 171/5362, умови договорів застави майна відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації та щодо яких прийнято рішення про приватизацію, повинні узгоджуватись із ФДМУ.

Господарський суд задовольняє такий позов і банк залишається фактично без забезпечення за кредитним договором. У позичальника тепер є широкі можливості ухилитися від погашення кредиту. Виникає запитання, чиї інтереси у такому випадку захистив суд? Легше, мабуть, відповісти, чиї інтереси було грубо порушено даним судовим рішенням. Адже, надаючи кредитні кошти, банк має всі правові підстави розраховувати на їх повернення.

Окрім того, у більшості випадків подібні договори визнаються судами недійсними навіть без детального з'ясування обставин справи. Наприклад, до уваги не береться факт, що в процесі укладення договору застави було дотримано всі вимоги Порядку № 163 щодо укладення договорів застави і у Фонду держмайна були б відсутні правові підстави для відмови у погодженні застави, якби до нього своєчасно звернувся заставодавець.

Указане можна проілюструвати ще одним прикладом. Клієнт (страхувальник) звертається до страхової компанії (страховика) із проханням застрахувати певне майно (наприклад, транспортний засіб). Страховик із радістю погоджується надати послуги клієнтові, й між ними укладається договір страхування. Через деякий час наступає страховий випадок, і

страхувальник звертається до страхової компанії із вимогою про виплату страхового відшкодування.

Але замість очікуваного страхового відшкодування клієнт отримує судову повістку, яка сповіщає про те, що він є відповідачем по справі про визнання недійсним договору страхування. Як буде з'ясовано, договір страхування було підписано від імені страхової компанії довіреною особою, котра діяла на підставі простроченого доручення. Може бути використано й іншу підставу - наприклад, відсутність у договорі будь-якої істотної умови. Суд визнає такий договір недійсним, а клієнт отримує на руки замість страхового відшкодування суму сплаченої ним премії.

Звертає на себе увагу факт, що у більшості випадків страхові компанії виявляють дефектність договорів страхування не на другий чи третій день дії договору страхування,