При цьому маємо наголосити, що у контексті даного дослідження ми зупинятимемося лише на здійсненні цивільного права, по-перше, відповідно до закону, а по-друге, відповідно до його призначення. Призначенням права, як зазначає Рясенцев В.А., є «та мета, заради якої, встановляються права даної категорії (право оперативного управління, право особистої власності, право автора, право наймача), а також окремі правомочності у складі складних суб'єктивних прав»1.

Суб'єктивні права особи не є абсолютними, вони мають певні межі. Навіть ті, хто не визнає категорію зловживання правом, погоджуються, що межі права визначаються, перш за все, законом. Іоффе О.С. та Грибанов В.П. до закону ще додають і, так звані, «правомірні вольові дії (адміністративні, у тому числі й планові акти, односторонні правочинй та договори)», які разом із законом «окреслюють межі цивільних прав як визначений тип поведінки, дозволений уповноваженому»2.

Дана позиція видається нам правильною та такою, що не викликає
сумнівів та заперечень. Дійсно, саме закон визначає, що можна робити, а що ні,
тобто він визначає межі дозволеного та недозволеного. Так само як, наприклад,
і договір: особи,, вступаючи у договірні відносини, добровільно та за власною
згодою встановлюють для себе певні обмеження для досягнення певної мети,
визначеної договором. ;

Водночас, деякі вчені наголошують на тому, що варто розрізняти поняття «межі» та «обмеження» здійснення суб'єктивних цивільних прав. Під поняттям «межі права» розуміються «всі ті можливості, які особа здатна для себе набути в зв'язку із юридичним закріпленням її прав. Межами здійснення права слід вважати передбачені актами цивільного законодавства чи правочином способи, якими управомочена особа може набути ті можливості, що містяться в юридичному закріпленні цих прав, а до обмеження здійснення суб'єктивних цивільних прав» слід віднести поведінку як іншої особи, так і дії відповідних органів, що наділені владними повноваженнями, які направлені на унеможливлення здійснення особами своїх суб'єктивних прав повною мірою.

Таким чином, цивільне правОвідношеннямає соціальну цінність тоді, коли воно здійснюється. Можливість здійснення суб'єктивного цивільного права полягає в реалізації тих правомочностей, які за своїм змістом закладені у правовідношенні. Але у цивільному правовідношенні є і суб'єктивні обов'язки,

1 Рясенцев В.А. Условия и юридические последствия отказа в защите гражданских прав (к ст. 5 Основ гражданского законодательства Союза ССР и союзних республик) // Советская юстиция. 1962, № 9. - С. 8 ! Иоффе О.С, Грибанов В.П. Предельї осуществления субьективньїх гражданских прав // Советское государство и право. 1964, № 7. - С. 77.

які можуть бути активними, коли особа повинна вчиняти певні дії, і пасивними, коли вона зобов'язана утримуватися від певних дій.

Проаналізувавши існуючи точки зору на проблему визначення критерію встановлення меж здійснення суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, ми дійшли висновку, що основним критерієм варто визнавати призначення того чи іншого суб'єктивного права. Але, безумовно, що у більшості випадків при кваліфікації дій особи як перевищення меж здійснення права, тобто при зловживанні правом, судам необхідно буде керуватися також іншими критеріями. Слабкою стороною даної позиції є те, що у кожному випадку доведеться покладатися на суб'єктивну оцінку суду, але, з іншого боку, при винесенні рішення з будь-якої справи (як цивільної, так і кримінальної) суб'єктивний фактор завжди грає помітну роль.

ІІІ.2. Проблеми зловживання цивільним правом

За умов розвитку сучасного ринкового суспільства в Україні особливого значення набувають проблеми розбудови цивілізованих цивільно-правових відносин, котрі можуть забезпечити оптимальний баланс інтересів усіх їх учасників. Не випадково протягом останнього часу виявляється підвищений інтерес як з боку дослідників-теоретиків, так і з боку правозастосовчих органів до тих правових конструкцій, які дозволяють запобігти та (або) ліквідувати наслідки шкідливого використання прав суб'єктами суспільних відносин. До таких конструкцій відноситься, насамперед, інститут зловживання правом (у тому числі, цивільним). Приватним особам в умовах ринку належать значні майнові права, котрі можуть використовуватися ними на власний розсуд. Це закономірно посилює актуальність проблеми неналежного використання суб'єктивних цивільних прав, яким шкоду може бути завдано як окремим особам, так і суспільству в цілому.

Учасники цивільних правовідносин мають суб'єктивні права і право на їх реалізацію, тобто, будь-яке суб'єктивне право можна реалізовувати для задоволення потреб суб'єкта права. Цивільні права є частиною конституційних прав, і тому конституційне положення про те, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи і є рівними перед законом, повною мірою стосується і цивільних прав. Ніхто не може бути обмеженим у правах. Водночас, ніхто не може мати більший обсяг прав, ніж мають інші.

Абсолютної свободи правоволодіння, тим не менше, бути не може, оскільки держава і суспільство також володіють свободою. Прагнення особистості до абсолютної свободи володіння правами може призвести до зловживання ними. Тому існують певні обмеження прав і свобод, які гарантуються законом з метою реального здійснення права уповноваженою особою. Будь-яке суб'єктивне право, як міра можливої поведінки суб'єкта, має визначені рамки за своїм змістом і за характером його здійснення. Ці межі дозволяють звернути увагу на те, що суб'єктивне право на здійснення одних дій не може розповсюджуватися ні інші дії.

Норми, котрі стосувалися зловживань суб'єктивними цивільними

правами, вперше було запроваджено цивільним законодавством Німеччини (1896 р.), а потім - Швейцарії (1907 р.). Питання щодо необхідності таких норм обговорювалося на початку XX ст. у Франції1.

Радянський законодавець замість терміну