ПЛАН

1. Дія цивільного процесуального закону в часі, просторі, стосовно осіб.

2. Поняття цивільних-процесуальних правовідносин та їх особливості.

3. Умови, процесуальний порядок та правові наслідки заміни неналежної сторони.

Практичні завдання.

Використана література:

1. Дія цивільного процесуального закону в часі, просторі, стосовно осіб.

Норми цивільного процесуального права - це встановле-ні державою Україна загальнообов'язкові правила, що ре-гулюють порядок здійснення правосуддя в цивільних справах та визначаються системою процесуальних дій, виконуваних суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, та системою їх процесуальних прав й обов'язків, реалізація яких забезпечується визначеними законодавством цивільними процесуальними засобами (гарантіями).

Норми цивільного процесуального права класифікуються:

за змістом;

за сферою застосування;

за методом впливу на поведінку правомочних осіб.

За своїм змістом норми цивільного процесуального права поділяються на регулятивні і дефінітивні. Регулятивні вста-новлюють правила поведінки конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: суду, органу судового виконання, учасників процесу. Такими будуть норми ст.ст. 27, 31, 34, 35 ЦПК та ін. Дефінітивні норми визначають завдання цивільного судочинства, формулюють принципи процесу та його інститути, мають визначення цивільних процесуальних понять: ст. 57 ЦПК - доказів, ст. 67 ЦПК - процесуальних строків, ст.ст. 28, 29 ЦПК - процесуальної правоздатності і дієздатності. В дефінітивних нормах визна-чаються також загальні правила поведінки, що не стосуються конкретних суб'єктів цивільних процесуальних право-відносин, але поведінка яких має відповідати таким правилам.

За сферою застосування норми цивільного процесу-ального права поділяються на загальні, спеціальні, виключні.

Загальні норми мають значення для всіх видів про-вадження, всіх стадій процесу. Вони вміщені в ЦПК в основному у „Розділі 1. Загальні положення”. Спеціальні норми регулюють права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин лише в певній стадії розвитку цивільного судочинства - у стадії розгляду справи по суті чи в стадії касаційного оскарженим тощо або при розгляді певної категорії справ. Виключні норми спрямовані на конкретизацію, доповнення загальних і спеціальних норм та встановлюють з них виключення. Так, ст. 112 ЦПК надає право сторонам встановлювати договірну територіальну підсудність, крім позовів про право на будівлі, виключення майна з опису, порядок користування земельними ділянками та ін., для яких встановлені правила виключної підсудності.

За методом впливу на відносини, що ними регулюються, і поведінку їх суб'єктів норми цивільного процесуального права можна класифікувати на імперативні і диспозитивні. Імпе-ративні встановлюють зобов'язання (ст.ст. 77, 217 ЦПК), заборону (ст.ст. 117, 124 ЦПК), примус (ст.ст. 180, 137 ЦПК та ін.). Диспозитивні встановлюють права суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну по-ведінку в межах, визначених такими нормами (ст.ст. 27, 31, 34, 35 ЦПК та ін.)

Як відомо, правова норма, як правило, складається з трьох частин. Гіпотеза - визначає умови, при настанні яких така норма підлягає застосуванню; диспозиція - встановлює правила поведінки; санкція - наслідки, які настають у випадку по-рушення або невиконання даної норми. В той же час у ЦПК є норми, які мають двочленну структуру - гіпотезу і диспозицію.

Наприклад, тричленну структуру має норма, встановлена ст. 50 ЦПК: гіпотеза - свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що відносяться до справи; дис-позиція - свідок зобов'язаний з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; санкція - якщо ви-кликаний свідок не з'явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано штрафу в розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і примусовому приводу через органи внутрішніх справ. Деякі норми з двочленною структурою забезпечуються санкціями, передбаченими в інших нормах права. Так, норма ст. 7 ЦПК „Мова, якою здійснюється цивільне судочинство” має гіпотезу і диспозицію, а санкція за її порушення скасування судового рішення - визначена ст. 315 ЦПК.

Гіпотези норм цивільного процесуального права по-діляються:

а) за характером викладених в них обставин - на одно-сторонні і двосторонні. Односторонні передбачають лише правомірні або неправомірні обставини, настання яких обумовлено застосуванням даної норми права. Такою буде гіпотеза норм ст. 5 ЦПК з правомірними обставинами, яка передбачає, що суд приступає до розгляду цивільної справи за заявою особи, яка звертається за захистом свого права або охоронюваного законом інтересу. Двосторонні гіпотези передбачають як правомірні, так і неправомірні обставини, які є підставою для застосування такої норми права. При цьому за наявності неправомірних обставин застосовується одне правило, а при наявності правомірних - інше. Прикладом може бути ст. 169 ЦПК, якою передбачені наслідки неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі;

б) за ступенем визначеності гіпотези поділяються на визначені, відносно визначені і невизначені. Визначені точно формулюють умови, за яких така норма підлягає застосуванню, наприклад, норма ст. 193 ЦПК про судові дебати. Відносно визначені вказують на умови, з настанням яких така норма підлягає застосуванню. Але наявність чи відсутність цих умов має у кожному випадку визначити суд. Такою буде норма ст. 126 ЦПК про об'єднання і роз'єднання позовів. Невизначеними гіпотезами будуть такі, котрі не перед-бачають конкретних умов, за яких така норма підлягає засто-суванню (ст. 150 ЦПК про додаткову і повторну експертизу).

Диспозиції норм цивільного процесуального права класи-фікуються за способом вираження закріплених в них правил поведінки на прості, описові, відсильні, бланкетні. Прості диспозиції обмежуються вказівкою на дії, що дозволяються чи забороняються, без визначення поняття термінів, які вказують на такі дії. Це норма ст. 31 ЦПК про права сторін на зміну позивачем предмета або підстави позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; на визнання відповідачем позову