Підстави для виникнення такого питання можуть бути різ-номанітні: зміна суб'єктивного переконання позивача, збіль-шення обсягу доказової інформації, додаткові правові консуль-тації та ін. Такі підстави у жодному разі не повинні наводити-ся судом (суддею), оскільки він має бути безстороннім і ви-словити свої міркування з приводу належності чи неналежності сторони тільки після розгляду справи по суті, в рішенні у справі. Цю позицію підтримав Пленум Верховного Суду Укра-їни, який підкреслив, що відмова у прийнятті заяви за мотивами пред'явлення позову неналежними позивачами або до нена-лежних відповідачів неприпустима, оскільки визначає фактич-не вирішення справи без дослідження її обставин (п. 2 постанови „Про практику застосування судами процесуального за-конодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції” від 21 грудня 1990 р. № 9).

Цивільне процесуальне законодавство передбачає можли-вість без припинення провадження у справі здійснити заміну лише відповідача, якщо буде встановлено, що ця особа не не-се обов'язку у справі. Його може бути замінено на особу, яка повинна відповідати за змістом матеріально-правової вимоги, що є предметом судового розгляду та вирішення. Цей інститут має назву заміни неналежного відповідача.

Встановивши під час розгляду справи, що позов пред'явле-ний не тією особою, якій належить право вимоги, суд не може її замінити. Така справа може бути припинена шляхом закрит-тя провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від по-зову або ухваленням рішення суду про відмову у задоволенні позову.

Заміна неналежного відповідача - це процесуальна дія суду, яка оформлена ухвалою, щодо виведення із цивільного процесу неналежного відповідача і допущення (залучення) на-лежної сторони, не припиняючи розгляду справи (ст. 33 ЦПК).

При заміні неналежної сторони діють два основних прави-ла. По-перше, відповідач вважається неналежним тільки після того, як його виведено із процесу, а на його місце залучений належний відповідач. Це означає, що за будь-яких обставин, за усієї очевидності неналежності сторони до справи, яка роз-глядається судом, відповідач вважається належним із наділен-ням його усією повнотою процесуальних прав та обов'язків. По-друге, заміна неналежного відповідача допускається лише за клопотанням позивача, оскільки він виступив ініціатором процесу, суб'єктом, який вимагає судового захисту. Згоди від-повідача на його заміну не вимагається, однак у літературі не-одноразово порушувалось питання про те, що відповідачу мо-же бути не все одно, чи продовжиться його участь у справі, чи ні. Насамперед, це може стосуватися розподілу судових ви-трат, які понесені відповідачем, про заміну якого виникає пи-тання. Адже витрати, понесені заміненим відповідачем, остан-ній може відшкодувати у судовому порядку за загальними правилами про заподіяння шкоди, що не гарантує оперативно-го та належного захисту прав від такої поведінки позивача, яка може мати характер зловживання правом.

Законодавством передбачено варіанти розвитку процесу у разі відсутності згоди позивача на заміну. У цьому випадку суд може притягти цю особу (належного відповідача) як дру-гого відповідача і ухвалити рішення за її участі. У разі судо-вого залучення відповідача участь декількох відповідачів не створює процесуальної співучасті. У випадку відмови у позові до такого відповідача понесені ним витрати не повинні при-суджуватися із позивача.

Заміна неналежної сторони належною можлива тільки у су-ді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи. Пи-тання про заміну неналежної сторони повинне вирішуватися у судовому засіданні, а не в момент порушення справи. Відпо-відно до ст. 33 ЦПК справа після заміни неналежного відпо-відача чи залучення співвідповідачів може розпочинатися спо-чатку. Про це має надійти клопотання залученого відповідача, і таке право повинно бути роз'яснене судом при вступі нового відповідача (співвідповідача) у цивільний процес.

В аналогічному порядку здійснюється залучення додатково-го (додаткових) відповідачів, наприклад, якщо в ході розгляду справи буде встановлено, що шкода завдана не однією осо-бою, а декількома.

Використана література:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року;

2. Цивільно процесуальний кодекс України від 18 березня 2003 року;

3. Закон України „Про судоустрій” від 7 лютого 2002 року;

4. Я.П.Зейкан, Коментар цивільного процесуального кодексу України, -К:. Юридична практика, 2006;

5. С.І.Чорнооченко, Цивільний процес, -К:. ЦНЛ, 2005;

6. Ю.В.Білоусов, Цивільний процес, -К:. Прецедент, 2006;

П.Л. Головатенко Гражданский процес Украины, „Одессей”, -Х:, 2003;

М.Й. Стефан Цивільний процес України, „Ін Юре”, -К:, 1997.