мінімум трьох суб'єктів, двоє із яких зма-гаються, а третій стежить на тим, щоб змагання відбувалося у від-повідності з правилами і приймає рішення, хто ж здобув перемогу. Невже прихильникам такої пози-ції не відомо, що у спорті завжди змагаються лише рівні супротив-ники (однієї ваги, одного класу тощо). Сидить же за ґратами і під збройною охороною приватна особа (підсудний), яка ні фактично, ні юридично не може вважатися рівною за своїм правовим і про-цесуальним становищем обвинувачу-прокурору, який виконує публічну функцію кримінального переслідування і є не приватною особою, а представником державної влади, відповідальним за хід і результати боротьби зі злочинніс-тю, з правом прийняття відпові-дальних процесуальних рішень та застосування легітимних форм дер-жавного (процесуального) примусу до інших учасників процесу. Рів-ність, в оперуванні доказами і „про-цесуальна рівність” сторін обвину-вачення і захисту, якої взагалі не може бути - це різні речі.
Що ж до „переможця”, то у кри-мінальному судочинстві такий ніколи і ніде не визначався і не може визначатися, бо це не є ні метою, ні завданням кримінального процесу. Всі суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності з'явля-ються у судове засідання не для того, щоб визначити „переможця” між двома, явно нерівними, супро-тивниками, а для належного ви-конання свого професійного та громадянського обов'язку у бо-ротьбі зі злочинністю, щоб через унікальну судову процедуру най-кращим чином захистити особисті та державні права й інтереси. В суді немає арбітра, а є державний орган (суд), який через змагальне дослідження доказів приймає за-конні, справедливі й обґрунтовані рішення правозастосовного харак-теру. Результат судового розгляду справи - не заслуга однієї якоїсь сторони („переможця” змагання), а продукт сукупних зусиль усіх учасників процесу, їх багатосторон-ньої змагальної діяльності. Доля кримінальної справи і підсудного залежить не від того, хто фор-мально взяв гору в процесуальному спорі, а від досягнення в резуль-таті спору (змагальності) об'єктив-ної істини по справі, що свідчить не на користь наявності тільки трьох сторін у кримінальному судочинстві. В зв'язку із цим, зма-гальність - не засада (принцип) Кримінального судочинства, а лише гарантія реалізації принципу всебічного, повною і об'єктивного дослідження справи в суді.
По-сьоме, змагальні форми на досудових стадіях процесу мають допускатися обмежено. В протилежному випадку буде знищена сама система судочинства з її ефек-тивним послідовним контролем при переході процесу від однієї стадії до іншої.
Досі в теорії кримінального процесуального права, як прави-ло, досліджувалися лише окремі аспекти змагальності: сторони про-цесуальної діяльності; змагальна форма кримінального процесу в аспекті його історичних форм право на захист у змагальному кримінальному процесі тощо. Переважна більшість цих досліджень припадає на радянський період розвитку кримінально-процесуальної науки. Глибоких же наукових праць із цієї проблематики, тим більше таких, що ґрунтуються на висновках, отриманих у результаті вільного від ідеологічних догм комплексного дослідження зма-гальності кримінального процесу як соціально-правового явища, в Україні ще немає, хоча це завдання стоїть перед дослідниками протягом майже чотирнадцяти років (визначено Концепцією судово-правової реформи в Україні, затвердженої постановою Верховної Ради Укра-їни від 28 квітня 1992 р.).
Без вирішення цього завдання на сучасній методологічній основі втілення положень змагальності в новий КПК України, а тим біль-ше надання їм ідеологічного зна-чення, багато користі у справі по-ліпшення організації боротьби зі злочинністю не принесе.
Знову ж таки, принцип змагальності, на мою думку в кримінальному судочинстві продовжує існувати лише, як декларативний.
З часів Радянського Союзу в нашій країні, незважаючи на її вже самостійний розвиток впродовж 16 років, продовжує існувати так званий ...обвинувачувальний принцип.
Поламати цей принцип і втілити в життя принцип змагальності – це вже питання майбутнього покоління правників, до яких можна віднести і мене.
1.3 Загальна характеристика суб’єктів здійснення функцій обвинувачення
Як було вже сказано вище суб’єктами функції обвинувачення є: прокурор, потерпілий і його представник.
Кримінально-процесуальна функція прокурора. Кримінально-процесуальна компетенція про-курора має визначатися, виходячи з того, чи є той чи інший напрям його діяльності основним для кримінального процесу, бо саме такий напрям є його процесуаль-ною функцією. Прокуратура, так само як й інші державні органи, наділена кри-мінально-процесуальною компетен-цією, перебуває в стані перманентного реформування (з 1991 р. дотепер). Затягування процесу реформування органів прокура-тури пов'язане, в першу чергу, з принциповою невизначеністю її місця в системі органів державної влади. Невизначеність місця про-куратури в системі органів влади обумовлює невизначеність її функ-цій як державного органу взагалі і кримінально-процесуальних функцій зокрема.
Згідно зі ст. 121 Конституції України на прокуратуру покла-даються такі функції: 1) під-тримання державного обвинува-чення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; 3) нагляд за додержан-ням законів органами, які прова-дять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян; 5) нагляд за додержан-ням прав і свобод людини і грома-дянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого само-врядування, їх посадовими і служ-бовими особами. Окрім того, Зако-ном України від 12 липня 2001 р. „Про внесення змін до Закону України „Про прокуратуру” закріплено положення, згідно з яким прокуратура продовжує ви-конувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за до-держанням і застосуванням законів та функцію досудового слідства до введення в дію законів, що регу-люють діяльність державних ор-ганів з контролю за додержанням законів, та до сформування систе-ми досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють їх функціонування. Наявність у про-куратури таких функцій не