ПЛАН

1. Міжнародне закріплення та захист прав фізичних осіб

2. Проголошення та захист прав особи на всесвітньому рівні

3. Закріплення та захист прав людини на регіональному рівні

4. Міжнародні органи із захисту прав людини

5. Захист прав людини в умовах озброєних конфліктів

1. Міжнародне закріплення та захист прав фізичних осіб

Як ми вже вище зазначали, міжнародне право виникло як „публічне право” (jus gentium), захищаючи людей незалежно від їх етнічного похо-дження, їх релігії чи їх громадянства або їх місцеперебування. Ця кон-цепція ґрунтувалася на усвідомленні єдності людського роду та на христи-янській вірі, яка стверджує рівну гідність усіх людей, створених Богом братами у Христі. Виникнення держав, які встановили свій суверенітет як необмежену та абсолютну владу, призвело до надзвичайних наслідків: держави стали вважати себе єдиними суб'єктами міжнародного права та відмовилися визнати цю якість за фізичними особами. Така ситуація бу-ла парадоксальною і навіть абсурдною, оскільки фізичні особи вочевидь є єдиними правосуб'єктами, інституції, які вони засновують (до складу яких належить і держава) та яким вони надають прав юридичної особи, були створені, щоб захищати та забезпечувати дотримання фундаменталь-них прав самих фізичних осіб.

Сьогодні під впливом різних чинників міжнародне право набуло роз-витку. У взаємозалежному світі суверенітет є дуже відносним; у резуль-таті ліберальних та соціалістичних або марксистських революцій відбуло-ся зіткнення прав особистості з правами держави. Гостре відчуття вищо-го значення людської особи поширилось у часи, коли деякі держави (на-цистська Німеччина, Радянський Союз, інші авторитарні держави) над-звичайно грубо порушували їхні найбільш фундаментальні права. Після другої світової війни стало необхідним та можливим визнати у міжнарод-ному порядку права фізичних осіб та впровадити в дію міжнародну процедуру забезпечення їх захисту, навіть від перевищення влади держави, до якої вони належать.

У всесвітньому плані ці зусилля досягли лише обмежених результатів внаслідок політичної та культурної неоднорідності світового суспільства. Натомість у Західній Європі була встановлена набагато ефективніша система.

2. Проголошення та захист прав особи на всесвітньому рівні

Починаючи з XIX сторіччя укладалися договори, які закріпляли та захищали деякі права людини. Прикладами цього є гуманітарні кон-венції або договори про захист меншин. Міжнародне бюро праці з само-го початку свого виникнення полегшувало укладання конвенцій стосов-но прав трудящих (наприклад, заборона примусової праці, дискримінації при прийомі на роботу). Система мандатів у рамках Ліги Націй сприяла утвердженню прав народів на самовизначення.

Після другої світової війни, позначеної страшною наругою над пра-вами людини (геноцид єврейського народу, недотримання прав цивільного населення та загалом права війни), відбулося відчутне поси-лення руху на підтримку закріплення прав людини на всесвітньому рівні.

Так були розроблені численні закони, одні з них мають загальне значення, інші присвячені більш конкретній проблемі.

Закони загального значення

Численні положення Хартії Об'єднаних Націй роблять посилання на фундаментальні права особи, захист яких повинна підтримувати ця ор-ганізація. До того ж режим територій під опікою ґрунтується на прин-ципі права народів на самовизначення.

Стаття 68 дає можливість Економічній та соціальній Раді заснувати Комісію для розвитку прав людини. На виконання цього закону була ство-рена Комісія з прав людини, її першим завданням була розробка все-світньої Декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю 10 грудня 1948 року (48 голосів „за”, жодного „проти” та 8 утрималися: 6 країн соціалістичного табору вважали, що цей текст був занадто лібераль-ним, Саудівська Аравія відмовилася визнати права, які надаються жінкам за цим законом, та Південна Африка не схвалила засудження апартеїду).

Цей славнозвісний текст, що складається з тридцяти статей, зазнав впливу французьких та англосаксонських традицій утвердження прав лю-дини. Документ всесвітнього значення, Декларація посилається на філо-софію природного права („Усі людські істоти народжуються вільними та рівними у гідності та у правах”) та на демократичні принципи. Вона демон-струє певний індивідуалізм та вписується у ліберальні традиції, навіть як-що вона виражає соціальні занепокоєння. Список прав, які вона проголо-шує, закріплює перевагу громадянських та політичних прав над еко-номічними та соціальними.

Як резолюція Генеральної Асамблеї, цей текст сам по собі не має юридичної сили, але на практиці він справляє великий вплив, на нього часто посилаються, численні національні законодавчі порядки включа-ють його, іноді навіть на конституційному рівні.

Далі комісія з прав людини розробила два важливі тексти, які були відкриті для підписання держав-членів у 1966 році і які після цього набу-ли чинності. Йдеться про пакти стосовно економічних, соціальних і куль-турних прав, з одного боку, та громадянських і політичних прав - з іншо-го. Авторам цих законів вдалося таким чином розділити ці два договори, щоб полегшити їх прийняття, соціалістичні держави виявили більше ба-жання приєднатися до першого, а ліберальні держави - до другого. Ці до-говори, які мають юридичну силу для держав, що їх ратифікували (яких, до речі, небагато), дуже детальні та дуже точні. Згідно із статтею 40 дру-гого пакту, держави-сторони зобов'язуються подати звіти до секретаріату Організації щодо заходів, які вони вживатимуть, та їхнього наступного впливу на права, які визнаються у цьому пакті, ці звіти розглядаються Комітетом з прав людини, створення якого передбачено пактом.

До того ж, згідно із статтею 41 та наступними статтями, держави мо-жуть визнати компетенцію Комітету отримувати та розглядати заяви, в яких одна держава-сторона має претензії до іншої держави-сторони що-до невиконання нею своїх обов'язків згідно з пактом. За цією процеду-рою, в якій має місце велика повага до суверенітету держав, можна до-могтися скликання узгоджувальної Комісії (створеної за статтею 42).

Ці процедури мали обмежену ефективність не лише тому, що дер-жав, які