Втім, ці пакти являють собою незаперечно прогресивне явище у справі міжнародного закріплення прав людини, вони є дуже корисними для еволюції свідомості усього світу.

Документи окремого призначення

Численні всесвітні договори, які часто укладалися під егідою спеціалізованих інституцій Об'єднаних Націй, закріплюють специфічні права та організовують їх захист. Не претендуючи на всевичерпність, зга-даємо конвенції стосовно рабства, апартеїду, прав жінок, прав дітей, бо-ротьби проти дискримінації в освіті, прав трудящих тощо.

Дуже часто спеціалізовані інституції організовували процедури контро-лю виконання цих конвенцій їх членами, ефективність чого іноді бувала дуже задовільною (наприклад, процедури Міжнародної організації праці).

Концепції прав людини змінюються з часом, під впливом ідеологічних, економічних, технічних чинників, можна сказати, що громадянські і політичні права ліберального напрямку були закріплені першими і вони стали першою „генерацією” прав людини, економічні та соціальні права соціалістичного напрямку - другою генерацією, якій передували дві інші генерації - права розвитку та права на здорове довкілля.

Закріплення та захист прав особи є центральним стрижнем у міжна-родному правопорядку; jus cogens, імперативне право, яке забороняється порушувати договором, поняття, яке з'явилося нещодавно та яке може по-служити справі дотримання прав людини, як ми це розглянемо далі. Але праву у цій галузі так само, як і в інших, важко чинити опір силам, що йо-го пригнічують.

3. Закріплення та захист прав людини на регіональному рівні

В регіональному плані здійснювалися численні спроби, щоб організувати більш точне закріплення та надійніший захист прав людини. Договори, підписані в Латинській Америці (Конвенція Сан Жозе де Коста-Рика 1969 року) та у чорній Африці (хартія 1981 року), не мали великого практичного значення, бо недостатній економічний розвиток цих регіонів часто ставав на перешкоді захисту прав людини. У мусульманському світі дуже часто формулювання прав людини відрізняється від того, яке закріплює загальне міжнародне право (наприклад, права жінок або права немусульман).

Найбільш вагомі результати у цій галузі були досягнуті в Європі, з одного боку - юридичний контекст забезпечується під егідою Ради Європи, з іншого - політичний контекст - Нарада з питань безпеки та розвитку в Європі.

Європейська конвенція захисту прав людини

Ця конвенція була підписана у Римі 4 листопада 1950 року та потім доповнена дев'ятьма додатковими протоколами.

Каталог прав, проголошених цією конвенцією, має радше ліберальний ухил, але в ньому також досить широка увага приділяється соціальним правам. Інші закони, які були прийняті під егідою Ради Європи, закріпля-ють соціальні права (зокрема, соціальна європейська хартія 1961 року).

Головна заслуга Європейської конвенції захисту прав людини, яка робить цей документ зразковим, полягає у встановленні процедури, що забезпечує її дотримання. Зважаючи на те, що держави дуже дорожать своїм суверенітетом та відкидають будь-яке втручання в їхні внутрішні справи, було передбачено, що зобов'язання держав згідно з цим ме-ханізмом гарантій можуть мати кілька щаблів.

У будь-якому випадку держава може звернутися із заявою з приводу недотримання конвенції іншою державою в Європейську комісію з прав людини (яка є незалежним органом, що складається з рівної кількості членів від кожної держави, що є сторонами у цій справі). Комісія вивчає наявність підстав для заяви, здійснює аналіз фактів та, якщо вона не мо-же мирно врегулювати цю ситуацію з державами, яких це стосується, го-тує та направляє звіт у Комітет міністрів Ради Європи. Цей орган більшістю у дві третини вирішує, чи було порушення Конвенції, та ви-значає спричинені цим наслідки; санкції, які настають у результаті цієї процедури, мають лише моральний характер, але громадська думка держав-членів може посилити їх дію.

Якщо держава-сторона погодилася з процедурою, передбаченою у статті 25, фізична особа може безпосередньо звертатися у Комісію із за-явою про порушення Концепції державою, до якої вона належить (у цьо-му випадку продовження процедури таке саме, як і в попередньому).

Конвенція заснувала Європейський суд з прав людини, члени якого обираються консультативною Асамблеєю Ради Європи. Цей суд має компе-тенцію лише стосовно країн, які визнають його юрисдикцію згідно із стат-тею 46 Конвенції. Він може бути скликаний Комісією (або державою-стороною) у тримісячний термін, починаючи від подачі звіту Комісії у Комітет міністрів; у цьому випадку Комітет втрачає повноваження. До часу прийнят-тя останнього протоколу фізична особа не могла сама звертатися із справою в суд, цей протокол, який набув чинності у 1991 році, надає право прямого звернення в суд громадянам держав, які до нього приєдналися.

Ці механізми контролю є зразковими, бо вони визнають за самою фізичною особою права, захищені міжнародною процедурою, виступати проти держави, громадянином якої вона є. Комісія та Суд розглядали чис-ленні справи, і вони дійсно значно сприяють захисту прав людини у Європі. У багатьох випадках у результаті цієї процедури національне зако-нодавство та регламентація були змінені у більш сприятливому напрямку для прав особи (наприклад, що стосується права на справедливий суд, термін попереднього затримання, терапевтичного аборту, прослуховування телефонних розмов, свободи інформації тощо).

Нарада з безпеки та співробітництва у Європі (НБСЄ)

Європа не обмежується Заходом, держави - члени Ради Європи об'єднує те, що вони є прибічниками демократії плюралістичного типу, ліберальних тенденцій. Країни Центральної та Східної Європи, які також сповідують християнські традиції, прагнуть дотримуватися прав людини.

Їх недавня еволюція, в результаті якої вони відмовилися від централізо-ваної економіки та підтвердили своє бажання встановити демократичний режим західного типу,